Забути не маємо права

90 років від часу трагічних подій горезвісної «пацифікації»
Українсько-польські відносини між двома світовими війнами були напруженими і драматичними.
Українці вели боротьбу за відновлення української державності, у відповідь польські окупаційні власті здійснили цілу систему заходів, які цинічно назвали «пацифікацією» – умиротворенням. Рішення про її проведення приймав 24 серпня 1930 р. прем’єр Ю. Пілсудський. Найбільш широко ця акція проводилася восени 1930 р.
У ніч з суботи на неділю 20–21 вересня 1930 р. польська поліція провела масові обшуки в українських установах Тернополя: «Українській бесіді», «Молодій громаді», Українському кооперативному банку, філіях «Просвіти» та «Рідної Школи», «Подільському союзі кооператив», «Народній торгівлі», фабриці «Калина», «Соколі», «Міщанському братстві», Українській бурсі, гімназії «Рідної школи» та державній гімназії, а також в учителів, адвокатів, директорів установ.
Так для Тернополя розпочалася горезвісна «пацифікація».
Уряд Пілсудського прислав на Тернопільщину кілька полків війська з усієї Польщі, обмундировану таємну поліцію, для керівництва каральними операціями у Львові приїхав міністр внутрішніх справ Польщі Б. Перацький. 26 вересня встановлено поліційний пост біля будинку Української державної гімназії в Тернополі. Ніхто не мав права входити до будинку. Усі 470 дітей, які на той час училися в гімназії, опинилися на вулиці.
Арештовано тоді майже всіх учнів, які проживали у селах і навчалися в Тернопільській гімназії. З цього приводу польська «Gazeta Роranna» писала, що в тернопільській тюрмі понад сто саботажників і антидержавних діячів, між якими аж 60 учнів гімназії. В кінці вересня заборонено «Пласт», в Тернополі закрито дві українські школи. Учителів-українців частину відправили на пенсію, частину – до польських шкіл на корінних польських землях.
У фондах Тернопільського обласного краєзнавчого музею зберігаються документи вчителя Д. Керничного, серед яких – повідомлення міністра освіти і справ релігії Речі Посполитої про те, що в зв’язку з реорганізацією українських середніх шкіл вчитель Д. Керничний приводиться в стан нечинний, тобто безробітний. На неодноразові звернення до директора Тернопільської польської гімназії Пителя про надання роботи приходила відмова.
24 вересня 1930 р. поліція проводила обшук у читальні «Просвіти» і кооперативі у Петрикові Тернопільського повіту, у результаті якого було знищено приміщення читальні й кооперативи, побито її власника М.Мінерінґу, якого поліція примушувала танцювати й співати аморальних антиукраїнських пісень.
Відомо чимало випадків арештів вчителів, священників, адвокатів. Серед інтелігенції Тернополя було піддано репресіям С. Барана, В. Бачинського, В. Болюха та інших осіб. Про це повідомляли українські часописи за 1930 р., які експонуються в музеї.
Надзвичайно жорстоко проводили пацифікацію в Збаразькому, Бережанському, Тернопільському, Підгаєцькому, Зборівському повітах.
Для проведення каральних акцій польський уряд використав 17 рот спеціальних відділів поліції, 10 ескадронів військової кавалерії та місцеві поліційні підрозділи.
Польські каральні загони оточували село, пильнували, щоб з нього ніхто не вийшов, а потім влаштовували загальну «ревізію». Вони руйнували українські кооперативи, читальні, відділення «Просвіти», закривали школи, розпускали молодіжні організації, конфісковували майно, продукти. «Скрізь знищено в дикунський спосіб пам’ятники Т.Шевченку (Микулинцях, Лозівці Підволочиського, Глещаві Теребовлянського та ін.) та І.Франку, їх розбивали, затоптували жовнірськими чобітьми в багно», – писав з цього приводу журнал «Західна Україна».
В експозиції краєзнавчого музею демонструється понівечена частина пам’ятника Тарасу Шевченку із с. Шили на Збаражчині, який переховували місцеві селяни. Справжнім середньовічним варварством було спалення книг, шкільних бібліотек і читалень «Просвіти».
У с. Терпилівка Підволочиського району під час пацифікації восени 1930 р., незважаючи на сплачену контрибуцію, польські карателі жорстоко побили близько 60 жителів за нібито облиту фарбою «фіґуру» на честь Ю. Пілсудського.
Поляки влаштовували масові екзекуції – покарання селян прилюдно нагаями, палками. Били до нестями, коли людина втрачала свідомість, тоді на неї виливали відро води і били далі. Часто жертви діставали по 200–300 ударів.
Скривавлених і зомлілих кидали у льох, де вони лежали без медичного догляду. Лікарям забороняли виїжджати на села, а селян, котрі їхали в міста на лікування, поліція завертала. В багатьох випадках рани ґанґренувались і спричиняли смерть або каліцтво.
Внаслідок тяжких побоїв померли вчителі Г. Камінський та А. Шевчук із села Кошляки Підволочиського, магістр права В. Кульматицький із Городища Козівського, учитель П. Смолій із с. Медин Підволочиського, війт О. Дичко із с. Вівся Козівського, М. Білецький з Нагірянки Чортківського, Омелян Українець (били лише через те, що мав прізвище – Українець) з с. Дичків Тернопільського та ін.
В Тернопільському воєводстві пацифікація охопила 121 село, а в усіх повітах Східної Галичини майже вісім сотень сіл. Було побито 2070 осіб, заарештовано 1739 селян, спалено 490 хат, знищено близько тисячі українських установ.
В експозиції музею – знаряддя, якими умиротворяли українських активістів, – палка, нагайка і кайданки.
Після жахливих екзекуцій й нелюдських катувань кожного постраждалого змушували підписувати декларації щодо ліквідації у громаді будь-яких українських організацій, голосування за державний список делегатів до сейму, підтвердження, що їх «…ніхто не бив і взагалі нічого поганого з ними не робили». 13 жовтня 1930 р. у Пишківцях Бучацького повіту селяни підписали декларацію такого принизливого змісту: «Нижче підписані селяни села Пишківці підтверджують, що зрікаються будь-яких протидержавних товариств і організацій, таких, як «Пласт», «Луг», кооперативи і «Просвіти», а також УВО. А рівно ж ручаються, що не буде в околиці ніяких підпалів. Зрікаються рівно ж різних протидержавних виступів і саботажів».
Жорстоким в часи пацифікації був національний гніт краю. Коли екзекутори зустрічали сільського хлопця або дівчину у вишиванці, кричали: «Бити кабана, бо він смердить Україною». Під час екзекуцій катованих примушували вигукувати «Хай живе маршал Пілсудський!» або співати «Єще Польска не згінєла», їсти землю.
«Умиротворення» українських прогресивних діячів не було одноразовою акцією, а відбувалося впродовж всього періоду польського панування на західноукраїнських землях. Українська патріотка із с. Денисів Іванна Блажкевич зазнавала сильних знущань і переслідувань від початку польської окупації. Восени 1928 р. її діти чотирьох і шести років були отруєні шоколадом, а після похорону дістала листа з погрозою: «Смерть твоїх хаменят – лиш початок нашої помсти. Напевне, відтепер будеш вже займатися собою і залишиш пропаганду вашої України, яка навіки здохла».
Це не зламало патріотку і 5 листопада 1930 р. її разом з грудною дитиною привезли до Тернопільської тюрми. А через 8 років вивели в поле біля Денисова і жорстоко катували до півсмерті. Після трьох місяців боротьби за життя у львівській лікарні вона на все життя залишилася калікою.
У Галичині пройшли відплатні за пацифікацію акти. Мали вони місце і на Тернопільщини. Так, 26 листопада в с. Багатківцях на Теребовлянщині було вбито польського дідича Ю. Войцеховського, який керував пацифікацією в цьому та сусідніх селах. 28 січня 1931 р. у лісі біля Копичинців було застрелено графа Баворовського, який брав активну участь у каральних заходах. У Товстолузі, неподалік Тернополя, було вбито польського коменданта Ф.Брилька. В Ковалівці на Монастирищині застрелено пацифікатора Кузьмінського.
15 червня 1934 р. Г. Мацейко, член ОУН, серед білого дня на вулиці Варшави застрелив польського міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького, винного в злочинах пацифікації.
Пацифікація Східної Галичини була жорстокою і кривавою. Вона мала широкий міжнародний розголос і була винесена на обговорення Ліги націй. Впливова англійська газета «Манчестер гардіан» відзначила, що Західна Україна перетворилася в країну відчаю і спустошення.
31 грудня 1930 р. українські парламентарі подали до Ліги націй меморіал із двадцятьма фотознімками у справі пацифікації. У січні 1931 р. голова «Союзу українок» Мілена Рудницька (див. статтю про неї – «Рудницькі: історія сім’ї українських патріотів», яка була опублікована у минулому середовому випуску газети) подала скаргу до Ліги націй щодо незаконних дій влади під час пацифікації. Митрополит А. Шептицький направляв петицію протесту до Папи Римського Пія ХІ, на жаль, уряд її конфіскував. 5 березня 1932 р. завдяки українському парламентському клубові Ліга націй засудила пацифікацію, тим самим звинувачуючи польський політичний режим на українських землях.
Пацифікація не досягла мети польських окупантів – залякати, пригнобити українське населення. Криваві погроми не привели до покори, а, навпаки, ще більше посилили ненависть українського населення, сприяли посиленню рішучості молодих націоналістів боротися проти польського режиму.
Любов ЛЕВЕНЕЦЬ,
старша наукова співробітниця відділу нової і новітньої історії ТОКМ