«За свою працю і жертовність отримуємо великий пофігізм влади»

«Під кінець 2013 року в нашу частину привезли зброю зі всього Львова. На Майдані уже тривали вбивства. Люди ходили похмурі, пікетували. Намагалися прорватися до нас. Ми вибігали, стояли на морозі, укріплювали підходи. Нам було наказано не підпускати до частини нікого ближче, ніж на двадцять метрів. Це щастя, що люди всерйоз не надумали брати штурмом базу. Інакше я не знаю, чим би все закінчилося», – розповідає про початок революції Гідності боєць 80 десантної бригади з позивним «Танчик».
– До весни 2014 року у Львові все стабілізувалось і частина наших бійців була відправлена літаком у Крим – протистояти росіянам. Але побратимів з півдороги завернули до Києва. Хтось заборонив їм боронити півострів. Потім був Луганський аеропорт. Та для мене все розпочалося наприкінці серпня 2014 року з селища Побєда Луганської області.
– Відправляючись туди, ти вже знав, що твої побратими оточені противником під Луганськом, Іловайськом, Донецьком?
– Надходила різна інформація. Але основним нашим завданням було прикрити прорив хлопців з Луганського летовища. Весь підрозділ стояв у полі. І вночі росіяни відкрили по нас вогонь з «ГРАДів». Заряди падали за сто метрів від нас. Я лежав у наметі і не знав, куди діватись. Запитав у лейтенанта, що робити? А він відповів: «Тут, у полі, нічого не зробиш. Просто лежи». З Божою допомогою ми пережили цю ніч. Наступного дня основна частина бійців відійшла, а декілька хлопців, у тому числі і я, залишились прикривати позиції. Відходячи, нам сказали: «Готуйтеся, вночі знову буде пекло». І ми почали укріплюватися. За дві годині вирили такі окопи, що їх не пробивала ніяка зброя. Земля була наче кам’яною, знаряддя праці ламалися, проте нам дуже  хотілося жити. Коли почалися обстріли, ми кинулися в бліндаж. Я побачив, як мій друг спіткнувся і полетів головою в окоп. Протяв голову до кістки, але ми це зауважили тільки вранці. Цього разу теж нікого не вбило. Нам знову пощастило. По терористах гатив працював наш зенітно-ракетний комплекс, тому вони не змогли прицільно стріляти. Проте командування вирішило більше не ризикувати, адже рівноцінно протистояти ворогу ми не могли. З автоматом проти «ГРАДів» не підеш. Довелося відступити на 5 кілометрів у тил. Хоча пізніше нас і там обстріляли.
– Не виникало здивування, що де б ви не перебували, російські терористи знали ваші координати?  
– На той час не думав про це. А потім почали закрадатись сумніви. Особливо, коли на місце нашої дислокації приїхали побратими. Вони були здивовані, коли побачили усіх живими. Їм казали, що нас усіх перебили. Та ми не особливо цікавилися деталями, добре, що залишилися живими. У такому ж складі повернулися на базу. Нам подякували, проте нічого не пояснили. Уже там дізналися, що були обстріляні з території Росії. По інших підрозділах працювала навіть їхня авіація.
– А село Побєда?
– Ми його залишили. Не було сенсу захищати руїни і боротися з російською артилерією. Тим більше, що наша майже постійно мовчала. Говорили, що командування боїться близькості російського кордону.
– Куди тебе перекинули в подальшому?
– У Верхню Покровку Луганської області. Там ми створили масштабний укріпрайон, але довго не затрималися. Нас направили до нового пункту призначення. Правда, саме в Покровці стався випадок, який змінив усе моє життя. Одного ранку з передових позицій повернулися два БТРи. Один цілий, а інший їхав тільки на кількох колесах. З усього екіпажу живим залишився лише водій. Що саме поцілило в машину, невідомо? Проте всі хлопці згоріли. Як вижив цей щасливчик, теж невідомо? Ми витягували тіла хлопців, і вони розпадалися. Придивившись до обличчя водія, я зрозумів, що десь бачив його. Відходячи з-під Побєди, я позбирав із землі паспорти, військові квитки заховав у себе. Документи цього хлопця теж були серед них. Я розказав усе своєму лейтенантові, а той передав їх у госпіталь, де лікували цього бійця. Мені розказували, що він радів, як дитина, коли йому повернули документи.
– Дивлячись на все це, ти не шкодував, що підписав контракт, пішов служити і потрапив у так звану зону АТО?
– На той момент – ні. Хотілося відімстити за смерть побратимів. Тим більше, що люди почали нам допомагати. Вони мали надію на нас, а ми – на них. Адже на початок осені 2014 року ми не мали ні карематів, ні спальників. Спали на холодній землі, на дошках, на сосновій хвої чи очереті. І коли до нас звернулась громада львівської церкви Павла і Петра та запропонувала допомогу, ми зраділи та попросили необхідне. І не лише попросили, а й отримали. Це надихало на боротьбу. Був й інший бік медалі. Ми зіштовхувалися з псевдо волонтерами, які збирали гроші для нас і потім втікали з ними. Було боляче спостерігати за людською ницістю, як елементарна нажива нищила високі почуття патріотизму, взаємодопомоги, жертовності…
– Ви переїжджали, міняли позиції, а прямі бойові зіткнення з ворогом були?
– На той час кожен боєць нашого підрозділу виконував окремі завдання. Я особисто працював снайпером. Знищував окремі живі точки.
– Це неприємне запитання, але все ж… Ти спокійно кажеш «знищував окремі живі точки»… А пам’ятаєш свої жертви? І як тобі живеться тепер із цим тягарем?
– Минуло багато часу відтоді, як я поклав першого терориста. Тому тепер можу розповісти. Вбивати завжди важко. Адже по той бік хоч і ворог, але він чийсь син, брат, батько. Спочатку я задумувався над цим, але потім зрозумів, що вони прийшли на нашу землю не хліба просити. Вони прийшли вбивати. І мене в тому числі. То що, я чекатиму, поки вони натиснуть на гачок першими? А коли усвідомив, що це вороги, тобто мішені, то натискав на гачок без роздумів. На фронті я навчився цінувати своє життя. А коли приїжджаю у відпустку і бачу друзів дитинства, які вживають алкоголь, наркотики, то дивуюся: чому ж ви тут, у мирному місті не цінуєте свого життя?
– Ти не вживаєш алкоголь за жодних обставин?
– Намагаюся. У нашому підрозділі був звичай: перед кожним виходом на завдання ми пили чай. Всією групою. А повертаючись із завдання, з нетерпінням чекали моменту, щоб дізнатися, чи всі живі. Бували випадки, коли хлопці гинули. І це різало душу важче за осколки. Одного сержанта привезли в БТРі, він помер від больового шоку. Зігнувся клубочком і закам’янів. Одного разу ми зачищали невеличке містечко. Вороги бігли паралельно до нас. І все виходило, як у фільмах – дві вулиці, перестрілки. Тільки у фільмах бойові дії тривають кілька годин. А в реальному житті все набагато складніше. Ти втомлюєшся за хвилин двадцять і лише відчуття небезпеки підганяє тебе. Під час одного бою ми забігли в покинутий супермаркет. Там стояло вино. Нас так мучила спрага, що ми з горла пили його і бігли далі. Через кілька метрів – ще один магазин. Там на ходу брали печиво, їли і знову бігли та стріляли. Це виглядало смішно і так робити не можна. Просто змушені були заглушити втому, страх, хвилювання.
– Страх від чого?
– Та не хотілося вмирати, і від цього виникав страх. Ми розуміли, що перед нами не прості хлопці з шахти, а спеціальні війська – навчені, вимуштрувані. Їх було менше, та вони творили неможливе. Лише коли підійшла наша бронетехніка, ми зуміли їх знищити. Пам’ятаю, зайшли на один російський блокпост і побачили там трупи дівчат віком від 16 до 20 років. Після ідентифікації в моргу дізнались, що ці красуні з Луганської області. І були викрадені російськими терористами для своїх утіх. Це був ще один страх, що не встигнемо визволити окуповані території. І бандити знущатимуться з наших дівчат.
– Війна 2014 і 2017. Яка відмінність?
– Оглядаючись на минулі роки, пригадую, як наші артилеристи знищили частину Псковської дивізії. Це було незабутнє видовище. Один полковник, не буду  називати прізвище, наказав зарядити артилерію 152 калібру і відкрити вогонь по колоні сепаратистів, яка проходила маршем за півтора кілометри від нас. Десятки машин бронетехніки згоріли, десятки росіян лежали мертвими. І таких випадків було багато. Ми наступали, ми билися. А тепер настало якесь дивне протистояння, під час якого одна сторона стріляє, а іншій робити це заборонено.
– Можливо, тепер менше втрат?
– Можливо, бо у нас раніше теж були величезні втрати. Але вони ставалися через зраду українських псевдогенералів. Ще один із колишніх (а можливо, і нинішніх) негативів – ставлення командування до простих бійців. Я пригадую, як до Львова повернулися хлопці, які перебували в полоні сепаратистів. Більшість із них була кастрована. І майже половина з них вже у мирній Україні повісилася. Цього ніхто не розголошує, але інформація достовірна. Чому цим бійцям не надали психолога? Чому не допомогли  якнайшвидше забути про пережите? Невже немає коштів? Все є! Але фінанси осідають у кишенях олігархів, які заробляють навіть на війні. А ми за свою працю і жертовність отримуємо лише великий пофігізм влади.
– Ти заговорив про полонених. Тобі доводилося брати в полон росіян?
– Так,  неодноразово. Проте ми поводилися з ними толерантно. Годували, давали закурити. Розмовляли з ними. Це були і російські контрактники, і місцеві мешканці, і найманці.
– Яким ти бачиш майбутній розвиток подій на Донбасі?
– Хотів би, щоб усіх генералів, а їх кілька тисяч, відправили на передову. Хто залишиться живий, тому і керувати українською армією. Та, на жаль, розумію, що цього не буде ніколи. А майбутнє Донбасу, як і всієї України, бачу прекрасним. Інакше не варто було брати до рук зброю!
Михайло УХМАН