Її величність образа

Образа – це така маленька і дуже симпатична тваринка. З вигляду вона зовсім не прикра. І якщо з нею правильно поводитися, то шкоди вона не завдасть.
Якщо не намагатися її поселити в своєму серці, вона прекрасно живе на волі і ніколи нікого не чіпає. Але всі спроби зробити її своєю завжди закінчуються плачевно…
Звірятко це дуже маленьке і спритне, воно може випадково потрапити в будь-чиє тіло. Людина це відразу відчує, тому що в душі стає прикро.
А образа виправдовується:
– Я не навмисно потрапила до тебе! Випусти мене! Мені тут темно і страшно! Я хочу до мами!
Але люди давно розучилися розуміти мову тваринок, особливо таких маленьких…
Є люди, які відпускають образу. Однак є й такі, які з усіх сил тримаються за неї. Вони називають її своєю і носяться з нею, як з найдорожчою іграшкою. Постійно думають про неї і навіть уночі прокидаються від тих думок.
А образі все одно не подобається жити з людиною. Вона крутиться, шукає вихід, але сама не може його знайти. Проте людині шкода віддавати свою образу. А звірятко ж голодне, і їсти йому дуже хочеться. Тому починає воно потихеньку гризти людину. І це відчутно: то там заболить, то тут. Та так, що аж сльози котяться з очей. Однак людина не розуміє, чому, тож і не пов’язує нездужання з образою. Поступово звикає до неї, а вона теж потихеньку співіснує зі своїм господарем: їсть, росте, жиріє та все сильнішає і сильнішає. Врешті-решт, так приростає до людини, що стає її частиною. Людина ж із кожним днем стає більш слабкою і кволою. Недарма про таких кажуть: «Образа гризе».
І невтямки людині, що треба всього лише відпустити образу! Нехай живе в своє задоволення і буде знову маленькою, спритною і худенькою!
І людині легше житиметься, бо через неї вона часто плаче і хворіє.
Ось таке звірятко – образа. Відпусти його, нехай біжить до мами!