Веселка

Дощило… Ще вчора тепла і усміхнена, впевнена у своїй красі осінь раптом вирішила сумувати. То ж змінила гардини на своїх вікнах із яскравих на бентежно-сірі, одягнула сукню в знічених вечірніх тонах і покрокувала світом…

«Цікаво, що у неї на думці далі», – Ляна несподівано засміялася. Порівняння осені із живою людиною здалося їй цікавою знахідкою – це як перечитувати книгу, давно вивчену, зазубрену, і раптом … якась зернина, перлинка, раніше тобою не помічена і тому не варта надалі уваги.

Вона прочинила вікно, дивилася на світ і намагалася зрозуміти логіку отієї таємничої істоти – осені.

– Філософиня ти моя, – не раз казав їй чоловік, наминаючи смаколики, котрі готувала «під настрій», – осінь є осінь, літо-літом, а взимку сніг надворі.

Ляна кивала, посміхалась, а сама чомусь не могла думати про буденне.

Он, ремонт потрібен, як ніколи – стеля сиплеться. Газовий котел давно проситься на смітник, а на новий – грошей катма, їдь на заробітки, жінко! Хоч якась користь від тебе буде.

Принаймні, так казала їй дочка у слухавку. Нінуся працювала у Польщі, і щиро намагалась привести до тями нерозумну маму, котра перебивалась випадковими заробітками. А безробітний Максим звик сидіти на її шиї і навіть не думав їхати кудись за кордон.

Дощ лунав, благав, просив змін. Ляні хотілося вийти із отієї тісної халупки-квартири, без парасольки пробігтися поміж стиглими осінніми краплями і знайти хоч якийсь прихисток від ностальгії за вчора.

Колись, у юності, Ляна пробувала писати вірші. Та римовані рядочки ніяк не складалися як слід і вона полишила свої спроби. Зрозуміла, що це не її покликання, але романтичний слід у душі все-таки залишився.

Вона вийшла заміж, народила дитину, дала їй освіту – а надалі мала тільки піклуватися про себе й чоловіка. Осінь примчала до неї несподівано – сивою памороззю в косах та збляклими вогниками в очах, іще зарюмсаним вереснем – палкою спокутою за прожиті невпевненістю роки.

Вона завжди була спонтанна, невтримна у бажаннях, рішеннях, словах. Як колись, коли несподівано сказала: «Так!» старшому за неї на десять років Максиму, коли той запропонував їй вийти за нього заміж.

Дощ вщухав, світ випогоджувався на очах, а Ляна ніяк не могла вийти надвір. Їй усе здавалося, що осінь знову передумає, і отой клаптик веселки, що виник мостиком на небі, мов за порухом чарівної палички пропаде, зникне – і світом знову задощить…

«А якби доторкнутись до отієї веселки?», – подумалось їй. Кольори манили, просили, вимагали Ляниної уваги.

«Не дитина мала, – вагалась. – Доросла п’ятдесятирічна жінка, що люди скажуть?»

Засміялася про себе: «Та певно вважатимуть, що в «дурку» пора старій маразматичці! Але чи не все одно, що скажуть люди!»

І вона зважилась – вибігла надвір, і, незважаючи на здивовані погляди сусідів, простягнула руку до неба.

Зелене світло тихо впало у долоні.

Струмки талого снігу під ногами, ще майже непомітна молода трава пробивається життям із-під примерзлої землі. Та звідкись перехожі несуть у руках проліски, а Максим поспішає назустріч без звичного букета в руках:

– Я не встиг, – просить вибачення, а Ляні чомусь смішно – бо ж хіба у подарунках щастя?

Поцілунок на губах теплий, ніжний, мов пелюстки проліска, а поруч минає їх молода пара, юнак і дівчина тримаються за руки, і у дівчини перші квіти тремтять у долонях несподіваним щастям.

– Чекай, я зараз! – Максим кидається їм услід. – Дайте мені хоч одну квіточку, ну, будь ласка!

Дівчина запитально дивиться на свого кавалера, той здвигає плечима, мовляв, роби, як знаєш, юнка щиро усміхається і віддає квіти Максиму.

– На щастя, – каже вона.

Пара йде далі, а Ляна тулить до себе первоцвіт – колишні спогади.

Вона розплющила очі – зелений колір змінився на синій та червоний.

Літо. Небо начебто пательня, розпечене жовтим світилом і вони з Максимом зривають вишні. Висока драбина, але хитка. Ляна боїться дивитися вниз – раптом, упаде та покалічиться? – у Максима в руках відро майже наповнене до краю – дерево цього року зародило, як ніколи.

– Годі вже, діти, – мама стоїть під гіллям, світло падає на її тепле. змережане роками обличчя, – Ніна вже питає, де поділись.

Вони переглядаються обидвоє, у них одна думка:

«І справді, годі! Напрацювались на сьогодні!»

Без слів обидвоє злізають із драбини, Максим простягує відро:

– Ось, тещо, вам на вареники.

– Та будуть, будуть, – мама зітхає. Вона не дуже любить зятя, але вибір дочки – то святе. Слава Богу, склалося у них життя щасливо! Онучкою не може натішитися.

А через декілька кілометрів так і віє прохолодою – річка манить, співає, хлюпає хвилями, просить до себе у воду. Вони обидвоє переглядаються, мовчки, думки так само синхронні – ку-па-ти-ся!

– Потім, – мама швидко розуміє, що треба втрутитися, бо інакше спільний обід «накриється мідним тазом». – Спершу вареники, потім відпочинок.

– Так їх, бабусю! Можу дати лозину! – гукає збоку Нінуся – де тільки й взялося оте непосидюче диво, тільки що малювала «розмалюйку» в хаті фломастерами, що недавно на ринку придбала їй Ляна – на тобі, є, вискочила, як Пилип з конопель! – Вони як діти малі, вчити треба, виховувати!

Регіт лунає вулицею, селом – ніхто із дорослих не може втриматися – треба ж, «видало отаку «премудрість» дев’ятирічне малятко.

– Ходімо, – каже Ляна, пересміявшись. – Особисто я їсти хочу…

Жовтий пальчатий листочок тремтів біля шибки – і звідки тільки взявся? Вітер ніс фіолетові хмари, гойдав їх у небі, мов у колисці, пестив, цілував і пробирало до кісток морозяним холодом.

Падав сніг, важкий і водночас крихітний, спокійно влягався на світ, замальовуючи у білий колір осінь.

Ляна стоїть біля вікна із горнятком кави, запах локоче ніздрі, вона робить ковток – обпікає горло. Кашель змушує її зігнутись на підвіконня, коричневі плями докором на голубому, нещодавно зв’язаному нею ж светрі.

– Казав тобі, обережніше, – Максим тут як тут, відводить її від вікна і забирає із рук оте злощасне горня, – тобі б у ліжко, застуда все таки, із таким жартувати не можна.

– Ага, – Ляна вже й сама не рада, що захотіла отої кави. – Температуру іще не збили отими «флюкольдами».

Лягає в ліжко, накривається ковдрою і стиха зітхає. Зима була її найулюбленішою подругою – любила дивитися, як падають сніжинки, не схожі одна на одну, наче витвір чиєїсь уяви.

У кімнаті якийсь рух – Максим і мала сперечаються, що одягнути – пальто чи куртку. Нарешті, дійшли консенсусу – усе таки куртку, котру Ляна купила недавно, перед святами – дівча росте, мов на дріжджах, із старої руки з рукавів вилазять,треба обновки. Вже і парубки на неї заглядають, ото, матимуться і вона, і Максим, як дитиняці вдарять по мізках гормони!

– Ми – сніговика ліпити! – гукає на прощання Нінуся, а Ляна знову встає з ліжка і прямує до вікна – там скоро височітиме біле диво, моркв`яним носиком небо підпирає, із брилем – відром на голові.

Тільки участі у цьому дійстві вона не братиме.

… Ляна спершу не зрозуміла, де вона – начебто, нещодавно були зима, весна, літо – пори року чергувалися в її уяві, мов кадри із якогось фільму, чи це були спогади?

– Ти б в хату пішла, – знайомий голос повертав її у реальність. – Застигла тут статуєю, вже люди зглядаються…

Максим майже тягнув її у під’їзд.

Перед тим, як зайти у темний квадратик дверей, Ляна глянула на небо – веселка зникла…

Світлана ТРУХАНОВА-ДЗУДЗИЛО