Василь СТЕФУРАК: «За брата, за Україну!»

Під Дебальцевим по Василю гатила російська артилерія, а його брат того дня загинув у Пісках.
Жителі Тернопільщини пригадують, як у вересні 2014 року тернопільський студент із Івано-Франківщини Степан Стефурак загинув у боротьбі з російськими окупантами. Його брат Василь, який теж перебував на фронті, міг загинути, але Господь помилував.
Перед початком Революції Гідності житель Івано-Франківщини Василь Стефурак служив у роті охорони ЗСУ. Проте після розстрілу активістів в Києві 20 лютого 2014 року він вирішив, що має бути поруч з протестувальниками.
Василь прийшов на Майдан 29 листопада, хлопець зробив це неофіційно, адже перебував у силових структурах і був побитий «беркутами», йому зламали два ребра. Саме в цей важкий для країни час він познайомився з Устимом Голоднюком, який 20 лютого загине від кулі снайпера. Після лютневих подій, розпочалася анексія Криму, окупація Донецької та Луганської областей. Василь написав рапорт, щоб його перевели в підрозділ, який буде відправлятися на фронт. Минуло небагато часу, і він у складі 25 батальйону «Київська Русь» відправився в місто Дебальцеве, яке на той час ще не було особливо небезпечною зоною.
Батьки негативно відреагували на ініціативу сина, мати плакала, просила не йти воювати, на що Василь відповів: «Я перебуваю в Збройних силах України, тому мушу йти». Тато зрозумів, що ніякі вмовляння не допоможуть, лише сказав: «Будь обережний».
В серпні 2014 року батальйон почав виконувати поставлене перед ним завдання поблизу Дебальцевого. У День Незалежності, 24 серпня, бійцям надійшла команда зайняти кругову оборону міста. Ніхто не знав, що буде далі, тому Василь пів ночі копав тверду донецьку землю, відпочивав і знову копав. Хлопці, які на БМП поїхали в розвідку, доповіли про російський танк із ротою піхоти й екскаватор. На підмогу нашим воїнам вирушили ще дві БМП, які відкрили по противнику вогонь. Після перших пострілів гармату в машині заклинило, але ворожі піхотинці вже кинулись утікати. Вони залишили навіть танк, який не змогли завести. Згодом він став трофеєм 11-го батальйону «Київська Русь». Коли ж росіяни оговталися від такого «нахабства» українських військових, то почали лупити з артилерії: зі «Смерчів» і «Градів». Василь перебував на позиції «Скорпіон», розташованій на одній із висот, яку ворог усіляко намагався захопити. Зброї та боєприпасів в українських військових тоді вистачало, й вони активно контратакували.
18 вересня 2014 року російські військові розпочали черговий артилерійський обстріл. Били з такою силою, що наші хлопці, бувало, не могли й голови підняти. Їм доводилося коригувати вогонь своєї артилерії, щоб охолодити бойовий запал ворога. А в селищі Піски у той самий час розігрувалася інша трагедія. Разом із Василем на війну пішов його молодший брат Степан, який вступив у ДУК «Правий сектор». Коли Василя накривали з «Градів», Степан підірвався на міні. Батькам повідомили про це, а з Василем не було зв’язку.
21 вересня – день народження їхнього тата. Перед загибеллю Степан встиг привітати батька, а брата так і не зміг почути. Тільки 22 вересня Василь дізнався страшну правду, йому зателефонувала мати і повідомила: «Стьопчика більше немає».
Василь довго не міг оговтатися: думав про те, що відбувається на фронті, а також про власні життєві пріоритети.  Пізньої осені бійців батальйону «Київська Русь» змінив батальйон «Кривбас», і Василеві вдалося десять днів відпочити. Але війна тривала, і треба було повертатися в армію, бо ворог атакував величезними силами. Тому вже в січні 2015-го хлопець знову потрапив до Дебальцевого. «Коли я повернувся на старі позиції, то не впізнав міста. Росіяни обстрілювали його з реактивних установок «Смерч» та «Ураган», вони гатили, незважаючи на те, що там перебувало мирне населення», – пригадує Василь.
13 лютого окремий взвод окупантів вирішив обійти висоту «Скорпіон», щоб захопити в полон наших бійців. Перестрілка тривала пів ночі, проте росіяни не досягли мети. Василь зі своїм взводом закріпився на початку промзони у приміщенні колишньої лазні. Вороги атакували із лісосмуги, будучи впевненими, що зможуть вибити українських воїнів, тому навіть особливо не ховалися. Наші бійці вистояли, а росіяни відійшли, втративши шістьох убитими. Із нашого боку також загинув один воїн. Документи, які знайшли в мертвих окупантів, засвідчили, що всі вони були громадянами РФ. Після бою терористи вийшли на зв’язок із нашими воїнами, щоб забрати тіла своїх убитих. Як пізніше виявилося, у перемовинах брав участь російський полковник, родом із Далекого Сходу. А Василь робив своє: лагодив автомобіль, у якому під час бою пробили всі колеса. Краєм вуха він чув і ту розмову: російський полковник переконував, що, коли в нас почався Майдан, він навіть підтримував Україну, а на Донбасі опинився, щоб «захистити його від утисків».
Пізніше, як каже Василь, був початок кінця. Окупанти дедалі щільніше стискали кільце навколо українських позицій, гатили по них і з артилерії, і з танків. Василь виходив з оточення у складі великої колони, проте повернутися судилося не всім. Виходили вночі, проте щойно виїхали на дорогу, ворог за допомогою закладених заздалегідь мін підірвав дорожнє полотно і синхронно зусібіч відкрив вогонь зі стрілецької зброї. Наші автомобілі підривалися на мінах і перекидалися. Василь почав відстрілюватися з автомата – стріляв у напрямку спалахів ворожої зброї, хоча вони були повсюдно. Він мав їхати в «Уралі», але розгубився і заскочив на БТР. Коли колона вирушила, вантажні автомобілі підірвалися і спалахнули — отак випадковість врятувала йому життя. Згодом той БТР також підірвався, хлопці злетіли вниз, почали відстрілюватися.
Бійці відходили пішки. За півгодини вийшли з балки та зупинилися, щоб дочекатись інших, але до них ніхто не приєднався. Тоді загинуло дуже багато офіцерів, рядових бійців із 128-ї бригади ЗСУ та з батальйону «Київська Русь». Із Василем повернулися тільки 15 людей – їм вдалося дістатись до розташування 30-ї бригади ЗСУ. «Коли ми побачили попереду наш БРДМ, сил уже не було, спромоглися лише вигукнути: «Слава Україні!». Нам відповіли хлопці з «тридцятки», які чекали на колону, проте залишилися тільки ми», – пригадує Василь.
Бійцям надали першу допомогу й відправили всіх у Бахмут. Василь довго лежав у лікарні: давалася взнаки контузія, яку отримав, коли виходив із Дебальцевого. Проте вже за місяць їхній батальйон, підсилений новобранцями, відправили в Попасну, де вони тримали оборону. Василя дуже підтримувала дівчина, його майбутня дружина. А батьки майже не здогадувалися про ті страшні перипетії, у які потрапив їхній син, всю правду вони почули від нього значно пізніше. Після ще кількох тижнів на передовій хлопець вирішив подати документи у військову академію, щоб стати офіцером. Він хотів і далі воювати проти тих, хто вбив його брата й окупував шмат його Батьківщини. До того ж іще в Дебальцевому він бачив, що професійних офіцерів у ЗСУ не вистачало. Рядові бійці не завжди розуміли, що відбувається довкола, і часто їм майже нікому було підказати, як діяти в певних ситуаціях.
Коли Василь пішов навчатися, то на війну вирушив його батько: не міг змиритися, що росіяни вбили його молодшого сина. Згодом, коли чоловіка запитали, чи вдалося помститися за Степана, він відповів ствердно.
Навчався Василь у Львівській військовій академії. Здобутий бойовий досвід згодився й тут – викладачі й інші студенти зацікавлено слухали розповіді хлопця про різні ситуації на фронті. Після завершення навчання Василя направили у 28-му бригаду, де він очолив протитанковий взвод. Коли повернувся на фронт, то зрозумів, що легше не буде й тепер. Адже в армії, попри певні зміни, досі процвітає бюрократія, панує радянська схема управління. Проте Василь навіть не думає здаватися. Каже, що в нього надто свіжі спогади про загибель брата і бойових побратимів. Та й наша земля досі не звільнена від російських окупантів.
Михайло УХМАН 
На фото – Стефурак Василь і Устим Голоднюк зі Збаража