У Тернополі вшанували пам’ять Михайла Левицького

«Грибів не буде – назбираю слів». Це – рядок із вірша поета Михайла Левицького. 21 липня у світлиці Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України рідні, друзі, літератори й усі небайдужі збирали слова-спогади про непересічного Велета Духу та Слова.

Михайло Левицький – лауреат всеукраїнських літературних премій ім. Іванни Блажкевич, ім. Богдана Лепкого, нагороджений орденом «За мужність» і медаллю НСПУ. Співзасновник Тернопільської обласної організації НСПУ, крайової організації Народного руху України, Богом поцілований художник та поет. Людина, яка не підкорялася жодній владі, митець, який так витончено малював і словом, і пензлем любов до рідної землі та навчав цієї любові інших.

Годину пам’яті поета й громадсько-політичного діяча розпочала з біографічної довідки членкиня літературного об’єднання Галина Шулим. Про письменника також розповіла членкиня літературного об’єднання Марія Карпик, цитуючи віршовані рядки поета.

Спогадами та життєвими перипетіями ділилися письменники Зіновій Кіпибіда, Володимир Кравчук, Сергій Лазо, художник Богдан Ткачик. Не залишили байдужими нікого з присутніх одкровення дружини Надії Левицької та вірного друга Іларіона Пилипця…

Вірші Михайла Левицького декламували Ольга Атаманчук, Володимир Кравчук, Галина Шулим, а після закінчення заходу – майже всі присутні. Валерій Дідух зачитав віршовані рядки, які він присвятив поету.

Затишну атмосферу прикрасив своїми піснями на слова М. Левицького Сергій Лазо.

Поезія Михайла Левицького, зіткана із образності й надзвичайного відчуття мови, торкається найглибших куточків душі та залишається там промінчиками сонця. Його слово – краплина сокровенної любові. Його рядки – єлей для стривожених душ, віра в Україну та в її людей.

Між іншим, цього року Тернопільська міська рада заснувала міську літературну премію імені Михайла Левицького за кращу поетичну збірку.

Таких людей, як Михайло Левицький – одиниці. Пам’ятаймо їх. Бережімо спогади про них. Будьмо достойними нащадками, не забуваючи, що:

«…То свята і найвища щасливість,

Коли долю вже іній вкрива, –

Ще зронити на рідну ниву

Хоч пір’їнку свого крила»

Ольга АТАМАНЧУК