У мене є мрія

Перед новим роком заведено ділитися мріями. У мене вона теж є. Не зовсім звична. Я мрію,  що колись буде створений концтабір, куди запроторять усю нечисть,  яка заважає жити нормальним людям. Передусім – всю оту «круту» публіку, яка починала з наперстків і рекету, далі перейшла до «рєшання праблєм», а потім несподівано стала «шановними людьми».

Гідну компанії їм могло б скласти чимало представників системи, яку в нас через якесь дике непорозуміння називають правоохоронною. Генерали, полковники, підполковники і так далі. Прокурори усіх рангів. Судді у мантіях. Майстри фабрикування справ, виправдання мерзотників і засудження невинних. Партнери у тенісі, преферансі, риболовлі, полюванні та оргіях у саунах. Ті, які калічать і вбивають людей на записаних на тещу «Мерсах» і запросто виходять сухими з води. От їх усіх і кинути за колючий дріт – нехай влаштовують там між собою «розборки», з’ясовують, хто кого «підставив», хто кого «кинув», хто має відповісти за «базар»…

А для «окультурення» додати до них гурт брехливих політиканів усіх рівнів, спритних «господарників», які багатіють на зубожінні людей – нехай вирішують, кого і що лобіювати; вибудовують схеми «відкатів» і встановлюють мінімальні суми «подяк»;  утверджують «козацькі традиції», під камуфляжем яких добре «бралося», «давалося» і зловживалося..

В один барак з ними можна поселити й молодих «відморозків», у яких постійно «сверблять» кулаки – нехай набираються досвіду і в майбутньому з «шісток» також виростуть до «шановних людей». Ось їх усіх бараком – на ранкове шикування. Перекличка під гавкіт вівчарок. Короткий інструктаж перед роботою на каменярні, прорубці лісу, чи ще краще – на урановій шахті.  А потім  – «Направо! Кроком руш!». І – взяти на приціл КПВТ чи ПКТ. «Крок ліворуч, крок праворуч – спроба втечі! Розстріл на місці!» І – коротка черга по першому, хто не підкорився наказу. Через 50 метрів – друга…

У мене є мрія – побачити у той момент фізіономії всієї згаданої вище мерзоти. Хоча й даю собі звіт, що таке бажання може претендувати на увагу психіатричного консиліуму, але не можу відмовитися від нього, оскільки в його основі – одвічне прагнення людини до справедливості. Справедливості, яка вже й забула, коли ступала ногою на територію під назвою «Україна». У мене є мрія, що вона колись віднайде до неї дорогу серед мороку і болота.

Ігор ДУДА