Її рідне українське місто уздовж річки Сіверський Донець тепер в лапах окупанта. Війна там тривала ще з 2014-го. У свої майже 54 вона пішла до війська. Це був дуже усвідомлений і виважений крок, всупереч усім переконанням та позиціям знайомих. За час війни вона втратила маму і рідний дім.Це важко уявити, та неньку ховала по телефону, фізично не могла бути присутньою, бо на той час у складі тернопільської бригади визволяла Городянку, Ірпінь та Гостомель. Тепер у неї немає нікого з рідних. Хіба що сестра у москві.
Маючи велике прагнення відомстити ворогам та повернути свою маленьку батьківщину, наша героїня просить командира дати дозвіл хоч на один постріл. Як результат – знищений у пух і прах ворожий мінометний взвод.
У травні у жінки-воїна закінчився трирічний контракт. Звісно, вона продовжує воювати, адже ця місія стала її змістом життя. Все інше, за словами співрозмовниці, просто втратило сенс.
Перший — влучний
Спершу спілкуємося з командиром батареї, її безпосереднім начальником.
Він розповів, що Яна прекрасно знає порядок ведення документації, має красивий почерк, а це важливо у її справі. Виконує багато скрупульозної роботи, яка потребує наполегливості та відповідальності. Тут вона є незамінною.
Після окупації її рідного міста Яна попросилася на виїзди і дуже хотіла вистрелити з гармати.
— Місто окуповано, дім знищено, кожному з нас важко уявити, як би ми діяли в таких обставинах, можливо це — фактор помсти, — з розумінням пригадує офіцер. — Якось ми її взяли в наші бойові розрахунки, почали виконувати вогневе завдання. Яна вистрелила. Ми тоді «накрили» мінометний взвод орків. Це був не просто постріл, а справжнє бойове хрещення під ворожими обстрілами. Після кількох снарядів прийшла відповідь — почали «накривати» нас. Ми виходили колоною під артилерійським вогнем.
Та усе це, за словами командира, не злякало жінку-солдата. У подальших виїздах вона бере активну участь та виконує усі доручення.
«Возвращайся — нас освободили»
Яна пов’язала життя з військовою справою випадково, хоч до цього неодноразово пробувала потрапити до армії.
— У нашому місті було багато бригад, я зверталася туди, та їм не потрібні були жінки, — розповідає Яна. — Якось познайомилася з дівчинкою з відділу кадрів військової частини іншого міста, вона якраз набирала людей, хоч приїхала з іншими цілями. Розмова з нею і вирішила мою подальшу долю.
На запитання, звідки у жінки таке мужнє прагнення — служити, відповіла, що це її усвідомлене рішення. У такий спосіб вона вирішила висловити свою позицію. Наболіло Яну і відношення людей до ЗСУ, і їх нерозуміння ситуації.
— Війна в нашому місті точиться ще з 2014-го року і навіть серед моїх знайомих є багато таких, що чекали тих «визволителів», — веде далі Яна. — Багато з них не знають, де я, адже частина виїхали з міста. Тому, можливо вважають, що я — також.
Зараз, після окупації її міста навіть приходять повідомлення від знайомих на кшталт «возвращайся, нас освободили». Переважна більшість вважали, що це українська армія їх обстрілює. Відносилися до наших солдатів, як до ворогів. А русня, за логікою більшості, «они молодцы, они не виноваты, это всё провокации». Яна не приховувала своєї позиції, навіть пробувала декотрих переконати, та все безрезультатно.
В армії подобається все
«Визволителі» у рідному місті Яни розбомбили садочок по сусідству і потрапили в п’ятиповерховий житловий будинок, у якому вона мешкала. Половина його знищена. Ворог розтрощив і відібрав її маленьку батьківщину, скаржиться Яна. Все це для неї дуже сумно, трагічно і драматично водночас. Свій вибір вважає усвідомленим, а звільнення міста – змістом життя. Каже, що все інше зараз не важливо.
Не боялася служби і зважаючи на те, що батько Яни був військовим, вона у нього пізня дитина. Батько у свої молоді роки ще встиг повоювати і у Другій світовій війні. Припускає, що щось закладено в генах, і виховання було відповідним.
А до роботи в чоловічому колективі — не звикати. До армії вона працювала на заправній станції. Там же і виробилася витривалість — чергувала подобово.
Військові обов’язки Яни вимагають бути постійно в напрузі, на зв’язку із вищим керівництвом, попри те, у свої майже 57 жінка напрочуд активна та запальна. Каже, що є відчуття, що знайшла те, що шукала все життя. Тому про свій вибір ніколи не шкодувала.
— Армія завжди була мені цікавою, вважаю, що я — на своєму місці, тут подобається все: найкращий у світі комбат, він дивовижна людина, і хлопці — молодці — заряджають мужністю і силою духу, вони всі готові йти до кінця, — емоційно ділиться Яна. — І навчання, і фізична підготовка, і моя спеціальність — все в задоволення. Хочеться і з гарматою набути навичок.
Її місце — біля гармати
Свого командира Яна таки впросила бодай раз вистрелити з гармати. Каже, що відчула тоді найбільший драйв.
— Я дуже довго цього чекала, врешті мене допустили, — захоплено згадує жінка. — Відчуттів — не передати словами: ми ж стріляємо по ворогу, звільняємо свою землю, я була впевнена, що комбат все розрахував і ми точно влучимо! Це радість за всю команду і дуже потужний викид адреналіну!
На запитання, чи хочеться продовжувати, Яна не стримує емоції:
— Звичайно! У мить пострілу я зрозуміла, що не хочу відходити від «пушки»!
Інформація про результат пострілу зазвичай приходить від вищого командування відразу.
У що влучили, запитуємо.
— У ціль! — таємниче посміхаючись відповіла військова.
Звісно, далі цікавимося, чи були навчання, якісь спеціальні тренування, чи взагалі важко підкорити цю серйозну військову техніку.
— Координати вирахувані, гармата спрямована, все працює чітко, не потребує фізичних зусиль, — уже повчально продовжує жінка-солдат, — треба просто потягти за ручку.
Наразі у Яни пострілів було тільки два, та не втрачає оптимізму:
— Місто потрібно звільняти, думаю, ще багато буде.
Говоримо про приємне
Перебуваючи у чоловічому колективі, Яна відхиляє усі джентльменські спроби створити зручніші умови для неї як для жінки. Не хоче нічим виділятися. Звичний побут у війську — це фронтові умови.
— Купаємося в озерах, готуємо на вогнищах, а на вогні смачно все, — з приємністю продовжує Яна. — Спимо — коли в окопі, коли під відкритим небом, іноді плівкою накриваємося, щоб сховалися від дощу.
Якщо з’являється час відпочити — солдати заводять бесіди. Ніхто нікого не завантажує якимись особистими переживаннями, проблемами, розповіла нам Яна.
— Морально важко всім, у багатьох є діти, дружини, — каже жінка. — Про сумне не говоримо, заряджаємося позитивом, балакаємо лише по приємне, веселе.
Вихідних на фронті немає взагалі. У напрузі — 24 години на добу.
Однак, Яна переконує, що фізично взагалі не втомлюється.
Справі віддається сповна
На завершення інтерв’ю ми традиційно запитуємо, хто чекає вдома, про сім’ю, про рідних, які хвилюються.
Мама не дочекалася до закінчення контракту дочки кількох місяців. Пішла з життя. З рідною сестрою, яка проживає у москві, уже давно розірвали стосунки. На жаль, рідних у Яни більше немає. Розуміємо без зайвих питань, що порожнечу в її серці тепер займає військова справа, якій віддає всю себе.
До слова, трирічний контракт жінки закінчився у кінці травня. Він автоматично продовжується у час воєнного стану.
