То тре так вміти жити!

Усі в селі нарікають на тяжке життя. Газ дороги, ціни в склепі кусаються, роботи нема. Хто їде на заробітки, хто торгує самогонкою, інші ще інакше промишляють. А Йван зо Стефкою і в ус не дують. Все життя їм добре живеться. Нема грошей – та й добре – менше горівки вип’ють, здоровіші будуть. Про цю «позитивну» сім’ю мені розказали в одному із сіл Теребовлянщини. Я вирішила розповісти про неї і вам, щоб знали, як можна «добре» жити в Україні.
Стефка родом із бідної  сім’ї. Мама з татом добре гнули горба, щоб діти мали кусок хліба. Правда, на масло ніколи не дотягували. Щойно донькам виповнювалося 16 років, видавали їх заміж. Далі життя дівчат нікого не цікавило. Так само й доньки після заміжжя не навідувалися до батьків. Стефка – наймолодша. З  дитинства була дуже лінива. Все знаходила якісь відмовки, щоб не допомагати по господарству. Лупили дівку, як гамана, – не помагало. Батьки вже не могли дочекатися, щоб видати її заміж, спекатися з хати.
Стукнуло Стефці 16, потім 17, 18… Не хтіла заміж і все. Той – не гарний, той  – не високий, той п’є, інший б’є. Словом, так Стефка доходилась до 25. А в селі така дівка – то вже стара діва. Подружки вже мали по двоє дітей, а та як спала на припічку, так з нього і не думала злазити.
Якось приїхав у їхнє село парубок. З вигляду файний кароокий, з чорними, як смола, вусами. Стефка як зовиділа того красеня, аж губи кусала, так хтіла, щоб він був її. Та він приїхав не сам, а з молоденькою жіночкою. Стефка і так, і сяк зваблювала його, однак не виходило. Вона і з його жінкою подружилась, в гості кожен Божий день ходила, підморгувала – ніц. Тоді придумала, що коли він побачить її з іншим, то точно приревнує. Тому й прийшла до них із Йваном. Так вже виценькувалася, за руки Йвана хапала, в щоки цілувала. Чарка за чаркою – і господарі виставили за двері непроханих гостей. А дорогою додому Стефка так довиценькувалась, що через два місяці взнала, що носить під серцем дитя. Сказала Йванові, той вирішив женитись.
Як уже тішилися батьки! Спекались! Та те там, після весілля заявили, що житимуть із ними. Замість одного дармоїда в хаті стало двоє. Бо Йван був, як Стефка, ніде не робив, не помагав. Ходили зо Стефкою неприкаяні по селі, дитину вигулювали.
Минули роки. Стефчині батьки повмирали. Лишили хату, господарку, поля на доньку з зятем. А ті помалу все спродали. Народили ще троє дітей. Жили потихеньку. Які пару копійок заробили – все пропили, прогуляли. До дітей не дивилися, ті самі виховувалися. Крали в сусідів курей, варили зупу. А батьки і тішилися, що в них такі «кмітливі» діти.
Старші виросли, виїхали за кордон. Йвана зі Стефкою навіть не згадують. Молодші шукають, куди б їм з хати втекти. А дармоїди як жили в батьківській напіврозваленій хаті, так і живуть. Кожного дня в них то регіт, то сварки. Весело. Одні вони не скаржаться на державу, високі тарифи.
Було б дуже смішно, як би не було так страшенно прикро…
Анна РОМАНІВ