Тетяна ОНИЩУК: “Щаслива, бо займаюся тим, що люблю”

Цьогорічний листопад стане особливим для педагогічного колективу Тернопільського НВК ШМЛ №15 імені Лесі Українки. Адже навчальному закладу виповниться 50 років. А ще надзвичайно символічним є те, що цього ж місяця свій ювілей святкує учитель-методист початкових класів, улюблениця як колективу, так і учнів, й їх батьків – Тетяна Онищук.

З перших хвилин розмови Тетяна Петрівна відкрила професію учитель зовсім з іншого боку. Ніколи б не подумала, що почую про цю спеціальність слова: «феєричний, святковий, непосидючий, фантастичний». Але часто пані Тетяна саме так описує свій фах.

“Я полюбила школу, а школа полюбила мене”

Жінка розповіла, що вперше ступила на поріг школи у 1979 році, будучи першокласницею. Великі очі, кругленьке личко і світла голівонька, котра так прагнула знань, пізнати цікаве, незвідане. Першою учителькою у Тетяни була, світлої пам’яті, Алла Спиридонівна Вдовиченко. Сьогодні жінка каже, що Алла Спиридонівна стала для неї яскравим прикладом для наслідування.

«Вона була завжди уважна, усміхнена, стильна. Ми дивилися на неї з широко розплющеними очима. У ній усе було бездоганне. Напевне, тоді я твердо вирішила, що стану учителем», – розпочала розмову учителька.

Тетяна Петрівні каже, що школа була однією з кращих, добре оснащена, а учителі не лише учили, а й завойовували увагу учнів, спонукали їх думати, приймати рішення. Неодноразово вікна затуляли шторами, і вчитель, замість довгих лекцій, через проектор показував на дошці цікаві слайди. Зараз, певна річ, все комп’ютеризовано і виглядає зовсім по-іншому. Але на той час це було казково.

“Я полюбила школу, а школа полюбила мене. Мені щастило з учителями, кожен з них вчив мене любити свій предмет, з цікавістю пізнавати світ. До прикладу, при школі я відвідувала музичну студію. Учителька, котра мене навчала гри на фортепіано, Валентина Петрівна Ковальчук, стала для мене ідеалом професіоналізму , гармоніі та краси. Ми донині підтримуємо теплі відносини”.

Відтак перед юною Тетяною постала дилема – стати вчителем початкових класів чи музики. Сьогодні жінка жартуючи каже, що переміг вчитель початкових класів завдяки сольфеджіо, яке ніяк “не могла втнути”. Все життя серед дітей Після випускного Тетяна знову переступила поріг рідної школи, вона була вожатою, водночас навчаючись на заочній формі у Тернопільському педагогічному інституті імені В. Гнатюка.

“Кажуть, заочна форма – це не навчання, так не можливо освоїти фах. Нічого подібного, головне – це бажання. Я дуже дякую долі, що розпочала свою діяльність у школі вожатою, адже увесь час перебувала серед дітей”, – продовжила розмову жінка.

Тетяну Петрівну по житті перфекціоніст. Все, за що не бралася, мало бути ідеальним. Тож в професію з перших днів вкладала максимум зусиль, працювала з повною самовіддачею, при цьому, будучи надзвичайно сором’язливою.

“Я соромилася висуватися вперед, показувати, що щось умію краще. І тут мені допомогла Галина Михайлівна Сапун. Вона спершу працювала вчителем початкових класів, а згодом – завучем, сьогодні ж вона – знаний методист, авторка підручників та навчальних посібників для НУШу. Саме вона сказала: “Таню, ти можеш. Треба брати участь в конкурсах”. Подавала заявки, і ми разом довго готувалися, вчилися. Завдяки настановам Галини Михайлівни я зрозуміла, що не потрібно соромитися, а рішуче йти вперед. А ще дуже запам’яталася її делікатність у настановах,стриманість і виваженість у рішеннях. Вдячна їй за “творчий копнячок”, – усміхнено каже пані Тетяна.

З тих пір, набравши повні груди повітря, Тетяна Петрівна почала йти вперед. Брала участь в обласній творчій групі вчителів початкової школи, їздила по школах, набиралася досвіду, тоді запрошувала до себе і розповідала про свою методику.

Немає окремо роботи, а окремо життя

“Можу з упевненістю сказати – я успішна людина, бо займаюся тим, що люблю. В мене немає окремо роботи, а окремо життя. Однак зазначу, що мені дуже пощастило з сім’єю, яка завжди мене підтримує”.

Пані Тетяна розповіла, що в неї двоє дорослих дітей. Старша донечка – кандидат економічних наук, син -третьокурсник, студдекан юрфаку. Спеціальності обрали самі.

“Людина має почуватися комфортно у житті. Знайти свою стежину. Для того потрібно зробити власний вибір, так, нерідко помилитися, але зробити висновки і йти далі. Вважаю, тільки так формується успішна особистість”.

Діти дуже вдячні пані Тетяні за таке виховання. Адже змалку пам’ятають, як багато часу вони проводили разом, влаштовували вечірні сімейні читання, розігрували ролі, сміялися. А ще пригадують, мама ділилася з ними планами, як організувати в школі той чи інших захід, часто вони їй підказували, допомагали.

Одного року ми – пірати, іншого – спецагенти НУШ

Ще більше, ніж про сім’ю, пані Тетяна може розповідати про своїх учнів. Учителька пам’ятає кожного, адже намагалася стати не лише наставником, а й другом.

“Вони такі енергійні. Їх не змусиш стояти на місці або ж замовчати, крикнувши “Цить!”. Їхню енергію потрібно направляти в правильне русло. Я дуже рідко скаржуся батькам на дітей. Навпаки, наголошую, що школа – це не тільки навчання, це – знайомства, радощі, іноді конфлікти. У школі діти вчаться будувати відносини з довколишній світом…”

Учні Тетяни Петрівни сумують, коли розпочинаються канікули, вони обожнюють ходити до школи. І це не дивина, адже вчителька урізноманітнює їхнє життя. Часто вони їздять на екскурсії. А чого варті їхні вечірки!

“Минулого року, замість урочистої шкільної лінійки, ми відправилися на острів скарбів. Поїхали в Івачів на озеро. Домовилися, що ми – пірати. Вбралися у спеціальні костюми. Я зустрічала їх, припливши на піратській шхуні. Це було настільки класно, що не передати. До підготовки дійства була залучена вся моя сім’я…”

Інші учні були спецагентами НУШ. Вчителька вигадувала для них спеціальні секретні завдання, які вони мали виконувати. Це ті ж домашні завдання, але подані у такій формі, що їх діти виконують з неабияким азартом.

“Дитині завжди потрібно показувати приклад. Як привчити дитину читати, якщо ти сама не читаєш, чи як відучити від ігор на телефоні, якщо сама увесь час в телефоні? Тому на перервах я даю можливість побавитися в гаджетах, але рівно чотири хвилини. Минає відведений час, відкладаємо їх в бік і спілкуємось…

В нас був дуже цікавий досвід спілкування на карантині. Я знімала різноманітні відео. Для молодших – пояснювала тему разом із песиком (наручна іграшка). Він ніяк не міг второпати те чи інше завдання, і я йому терпляче пояснювала. Для старших подавала матеріал мовчки, одягнувши захисну маску, демонструючи різноманітні смайлики, щоб вони розуміли, як правильно розв’язувати рівняння…”

“П’ятнадцята школа – це моє життя!”

Ми дуже довго спілкувалися з пані Тетяною. Я ставила вчительці все нові і нові запитання і по-доброму заздрила її учням. Склалося враження, що у цій людині зібралося найкраще, що може дати Всесвіт: щирість, добро, уважність, чуйність, енергійність…

Вона з неабияким теплом розповідає про відмінників, але ще з більшою любов’ю про дітей, яким щось не вдається. І щоразу повторює: “Батьки, любіть дітей не лише тоді, коли вони успішні, а коли десь схибили, потребують поради, підтримки”… На останку Тетяна Петрівна сказала кілька слів про школу і свій педколектив.

“Моя школа найкраща, тому що рідна. Тут працювали і працюють вчителі, перед якими хочеться зняти капелюха. Ми рухаємося вперед, розвиваємося, навчаємо і водночас самі безперервно навчаємось. Це колектив, що має душу, свій вчительський стиль. П’ятнадцята школа – це моє дитинство, юність, а скоро і зрілість. П’ятнадцята школа – це моє життя!”

Зоряна ДЕРКАЧ