Тато, мама й десять «я»

У кожного своє мірило щастя, мрій та здобутків. Очевидно, що були вони і в молодого подружжя отця Івана та Ольги Гавлічів. Він – священник з європейською освітою (навчався у Польщі), вона – випускниця Львівської академії друкарства, почала журналістську кар’єру. Господь благословив їхнє подружжя трійкою синів, а згодом… ще сімома дітьми, щоправда прийомними, хоча усі десятеро – найбільший скарб для подружжя.
Ця особлива священнича родина Тернопільсько-Зборівської архієпархії мешкає у селі Соборне, що неподалік Тернополя. У їхньому домі багато всього: якщо ліплять вареники – то кілька сотень, готують борщ – то десять літрів, а якщо вчать уроки – розкладають на столах цілі стоси зошитів і книжок. І так само щедро тут діляться любов’ю. Бо усвідомили, кажучи словами геніального поета, істину, що “раз добром нагріте серце – вік не охолоне”.
Про виклики, проблеми опікунства, виховання, багатодітне материнство та батьківство – наша розмова з добродійкою Ольгою Гавліч.
Господь готував мене до певного служіння
– Олю, розкажіть про себе…
– Дитинство і юність прожила у Великій Березовиці. Закінчила Українську академію друкарства у Львові. У студентські роки на початку 1990-х я розпочала, так би мовити, свідоме пізнання Бога. Брала участь у різних духовних заходах, які провадили отці-студити у церкві Архістратига Михаїла. Словом, Господь готував мене до певного служіння, хоча тоді я навіть не здогадувалася про це: у монастир не кликав, але спонукав читати духовну,  психологічну, філософську літературу. Тепер розумію, для чого це все було.
Закінчивши академію, працювала у  газеті «Подільське слово». Творча робота мені подобалась. Ця професія динамічна, вона відповідала моєму характеру, але Господь планував інше. Я зустріла свого  майбутнього чоловіка. Згодом ми одружились і тут розпочалося найцікавіше… Приїхавши на парафію, я зрозуміла, що священство –  це не професія, а стиль життя. Тому  їмость мала відповідати певним «канонам», а в селі, як відомо, усі на виду, особливо життя священничої родини…
 – Очевидно, що ви мріяли про дітей, але, напевно.  не про десять?
– Ваша правда, про десятьох я не мріяла, мені таке навіть не снилось. Максимум – двоє. Однак Господь благословив нас трьома  синочками. І це внесло корективи у життя…
Створення будинку сімейного типу ми прийняли, як Господню пропозицію
– Що спонукало ваше подружжя до створення будинку сімейного типу?
– Живучи на парафії, ми зіткнулися з багатьма побутовими проблемами.  Проборство, яке відремонтували у Чернелеві-Руському, вимагало постійних капіталовкладень, а у Соборному місцеві жителі перетворили його на звалище  побутових відходів. У той час заступником з гуманітарних питань Тернопільської райдержадміністрації працювала наша парафіянка Світлана Гоч, яка запропонувала скористатися державною програмою для створення дитячого будинку сімейного типу. З благословення  митрополита Василія ми прийняли це, як Господню пропозицію.
 – Як рідні діти тоді відреагували на ваш вчинок?
– Молитва творить дива у нашій родині.  Ми пояснили нашим хлопчикам, що тепер з нами будуть діти, які виховувалися без мами й тата. Петрусеві було 8, Павлусеві – 6, Юліанчику – 5 років, але вони їх прийняли. Спочатку ми брали їх із собою у дитячий будинок «Малятко» знайомитися з названими братами Едіком, Еріком, Артурчиком. Діти одразу знайшли спільну мову і подружилися. Так у селі Чернелів-Руський створилася прийомна сім’я. У такому форматі ми  прожили півтора роки.
Я думаю, що наші парафіяни  спочатку були шоковані. Тут богословська освіта отця Івана відіграла важливу роль. Одне говорити про любов, а зовсім інше її дарувати. Він зумів з Божою допомогою переконати усіх парафіян, особливо тих, хто мав певні сумніви і стереотипи, що це Богоугодна справа – виховувати сироту.
Коли відбудовувався будинок у Соборному, нам  запропонували взяти з Коропецького інтернату Лілю і Юру. Знайомство з дванадцятирічними підлітками було вражаюче.  Діти хороші, але вже зі своїми звичками, поглядами на життя, стало зрозуміло, що буде непросто, але Господь захотів, щоб ми жили разом.
 – Дім, у якому мешкає ваша родина, як він постав?
– Наш будинок офіційно був відкритий 4 січня 2010 року. Розпочалася важка праця, але “з нами Бог” – це  девіз, який супроводжує нас  уже багато років і,  сподіваюсь, що надалі так і буде. Вихованці дитячих будинків сімейного типу, відповідно до Закону України,  можуть жити з нами  до 18 років,  а якщо навчаються, то до 23.  Час минає. Ліля і Юра виросли, ми їх благословили на самостійне життя. У нашій сім’ї з’явилася Наталя, а згодом – Кирило.
Після того, як постав наш дім у Соборному, віднайшли в архіві його  історію. Виявилося, що споруді вже два століття. І  його  будували  та освячували з розрахунком, щоб тут жили діти-сироти.
Найбільше хочу, щоб діти зустріли Бога і з Ним потоваришували
 – Отець Іван – душпастир і батько, як він суміщає ці дві відповідальні іпостасі?
– Отець Іван дуже виконавчий. Його слова і дії співзвучні. У нього Бог на першому місці, а все інше додасться. Душпастирська праця не обтяжує і не заважає бути хорошим батьком, чоловіком.
– Дружина священника і багатодітна мама. Чи вважаєте себе реалізованою в житті, про що шкодує і про що мріє?
– Як дружина і як мама, я щаслива. Мрію про щасливе майбутнє своїх дітей. Найбільше хочу, щоб вони зустріли Бога і з Ним потоваришували.
 – Розкажіть про своїх діток…
– Два рідних сини Петро і Павло вчаться на 5 і 3 курсах у семінарії, Юліан – студент другого курсу медуніверситету, Едік – другокурсник коледжу харчових технологій, решта – школярі. А ще наші діти займаються музикою, грають на цимбалах, гітарі і сопілці.
 – А тепер  – до справ земних. Велика родина – це чимало побутових щоденних клопотів: нагодувати, одягнути, прибрати. Як вдається впоратися з цим?
– Отець Іван закуповує продукти, дещо вирощуємо на городі, я готую. Спільно робимо безлад,  а потім прибираємо. У нашому домі правила прості – підтримувати чистоту, прибирати своє робоче місце. Вирощений урожай збираємо теж разом.
– Які особливі традиції вашого сімейства?
– Традиція нашого сімейства – це спільна молитва. Також ми часто їздимо на природу, ночуємо у наметах, розводимо вогнище, готуємо просту, але смачну їжу. Ми робимо це разом і дякуємо Богу, що нас багато.
– Сучасні діти і молодь здебільшого мають особливі стосунки з Богом, як прищеплюєте християнські і моральні цінності своїм дітям?
– Кожен день молимося на вервиці, читаємо одну главу Святого Письма, одну сторінку із життя святих і робимо розважання на кожен день. До речі, з часу існування нашого будинку  вже втретє читаємо зі Святого Письма книгу Ісаї. Тому особливі стосунки з Богом у нас зароджуються без фанатизму, але з переконанням, що без Бога нашої сім’ї не було б.
– Чи виправдовують себе будинки сімейного типу?
– Я завжди кажу своїм дітям, що найкраще, коли дітей виховують рідні мама і тато, однак у житті буває по-різному, тому дитячий будинок сімейного типу – найкращий варіант для таких дітей. Усі діти потребують щастя.
– Якби була можливість почати своє життя спочатку, ви хотіли б щось змінити?..
– Бувають моменти, коли дуже важко, але я не шкодую. З нами Бог і всі труднощі Він допомагає долати.
– Якщо серед наших читачів є люди, які стоять перед вибором усиновлення, що ви їм порадили б?
– Для тих сімей, які хочуть прийняти дитину у свій дім, скажу: що потрібно молитись і пам’ятати, що дитина – це не лялька чи телефон, які можна замінити. Кожна дитина – це особистість. І якщо Господь дає такий шанс, то Він  упевнений, що у вас все вийде добре, хоча ніхто не обіцяє, що буде легко.
 Надія ШПОДАРУНОК