Та, що бачить світло у темряві: Василині Вовчанській

09.11.2024

449

«У кожної людини є сонце», – колись сказав давньогрецький філософ Сократ. Думаю, воно, оте сонце, може бути різної потужності.

В одних – це світило ледь блимає холодним світлом, постійно ховається за хмари життєвих суєт та незгод і подовгу не випливає – чекає слушної години. В інших воно життєздатніше, і його не загасити льодом цинізму й байдужості, не втопити в калюжі брехні, жорстокої люті й ненависті. Вогонь цього сонця не хитатиме від вібрації галасу розбурханого натовпу. Він однаково зігріватиме оточуючих як у мокву осінніх, так і в холод зимових вечорів.

Володаркою такого сонця є Василина Вовчанська. Упродовж більше сорока років ним вона, як вчителька загальноосвітніх шкіл, освічувала учням шлях до знань, студентам, як викладачка кафедри теоретичних основ методики фізвиховання ТНПУ ім. В. Г. Гнатюка, – до вчительської майстерності. Вчителька-методистка, дипломантка Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року – 2005» Василина Василівна справді віддала своє серце, знання і мудрість молодому поколінню. Але це все у минулому, хоча, як кажуть, колишніх учителів небуває.

Василина Вовчанська – знана поетеса, прозаїк, дитяча письменниця, член НСЖУ, НСПУ, лавреат премій журналу «Літературний Тернопіль» та Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Братів Богдана та Левка Лепких, Міжнародного літературно-краєзнавчого конкурсу ім. Мирона Утриска, авторка багатьох наукових статей та навчально-методичних посібників, збірок поезій «Фестини», «Кохайте жінку», «Сонячний дзвіночок» (для дітей), «На острівцях долонь», «Келих дня», «Гортаю різнобарвні дні»; прози – «Погар чорниць», «Відлуння грому» у співавторстві з Б. Мельничуком, «Надщерблене щастя» та книжечки гумору «Мовте рецептуру». А прилетіла ця орлиця із яскравим сонцем до нас на Тернопілля звити гніздечко із далекого селища Великий Бичків Рахівського району Закарпатської області.

Квітуче моє Закарпаття –

Краса дивовижна, казкова.

В розкішнім смарагдовім платті

Щебече луна смерекова, –

теплими словами згадує вітцівський край поетеса у вірші «Моє Закарпаття». Саме рідний дім, спогади про батьківський поріг, «що потопає в запашному цвіті», стали для неї «наймилішим понад все у світі» оберегом. Але там «вже, як колись, не світиться в вікні, / холодний вітер віє у саду. / І тільки павутину на стіні / Рукою мовчки тихо я зніму», – ностальгує письменниця. Тема малої батьківщини є однією з провідних і найбільш щемливих у творчості В. Вовчанської:

Я згадую свою стареньку хату,

Садок, де рясно яблуні цвіли,

Бо там мене на світ родила мати,

Де в радості і в горі ми жили. («Автобіографічне»)

Якщо в людині є сонце, то воно має світити та висвітлювати цей світ добром і радістю, тому важливою у творчому доробку письменниці є тема духовності. Принагідно пригадалася східна притча про те, що коли в людини забрати зір і слух, відчуття і почуття, переживання і думки, а зрештою, й тіло, то те, що залишиться, буде Бог. Але людині ніколи не стати Ним, і молитва є смиренним визнанням того, що всесильний лише Господь Ісус Христос і що лише Він у змозі допомогти, коли люди безсилі. У молитву, що «зіткана з любові», лірична героїня Вовчанської вкладає «щем душі у кожне слово» й вимолює «терпіння у Христа», висловлює вдячність за те, що впавши, підводиться знову з колін, «виходить з пастки на пряму дорогу, прямуючи до Нього на поклін». Творче кредо письменниці – любити Творця, в людях цінувати вірність і щирість душі.

Василина Вовчанська – натура, загартована долею, – не оминає етичних та гуманістичних проблем, якими переповнений соціум.

Життя нас било, б’є і буде бити,

Та опускати руки все ж не варт.

Відкиньмо жалість. Треба просто жити –

Щоб знову стати кожному на старт. («Бузкова заметіль»)

Неординарній особистості в житті не буває легко, а ще й «так важко зустріти нам людську доброту на планеті Земля». Але «нікому горду гідність не зігнути». В цьому їй допомагає наполегливість і цілеспрямованість. Пані Василина володіє здатністю долати труднощі зовнішні і внутрішні, вона спрямована на неухильне досягнення мети:

Сльозина згіркла котиться повільно,

Ридає серце, зболене від ран.

Який вже раз по лезу йду мобільно

І падаю у темряву оман.

З колін встаю без відчаю і страху,

Вдягну із шишок сплетений вінок.

Нехай сміються, кажуть, що невдаха –

Не відступлю…

Василина Вовчанська – жінка, яка бачить красу у всьому: у людині, у навколишньому середовищі, у вчинках і в прагненнях. «У темряві я Світло бачу», – зізнається вона читачам, а бачить тому (повернімося до крилатого вислову Сократа, яким розпочала я розмову про письменницю), що в ній палає сонце. Це й же вислів філософа має продовження: «Тільки дайте йому світити». Кожна людина має значний потенціал, лише не треба його «гасити». Потрібно дати можливість розкритися. Та тільки сильні особистості можуть це зробити самостійно. Василина Вовчанська – особистість сильна. Почала писати у досить зрілому віці і за короткий термін досягла успіхів. Світла її сонця вистачає не лише творити власну лірику і прозу, а й бачити й говорити про здобутки інших мистців. Вона авторка більше ста статей про відомих людей краю.

Пані Василина – часта гостя тернопільських бібліотек. Її зустрічі із поціновувачами художнього слова – незабутні. Не раз вони супроводжувалися піснями на слова поетеси у виконанні гурту «Золоті журавки», Ігора Вовчака. Атмосфера трепетного поетичного слова, душевного затишку й тепла залишалися надовго в серцях слухачів.

Свої штрихи до портрета Василини Вовчанської хочу закінчити акроприсвятою:

Веління долі? Чи її презент це?

Адепткою краси лишатись назавжди,

Сповите слово колихати серцем,

Ирстити світлом, працьовитістю бджоли,

Леліяти, плекати, мов дитину…

Илкивим не здається їй тягло,

Нехай те слово няньчить без упину,

Аби удатно в образ вірша одяглось.

Вона ж, поетка, — вміє чути клич твій,

О доле! Бачити любов, ненависть й зло.

Вінцем творіння є духовні звіти —