“Син у Бахмуті, мама – у Тернополі”: доля матерів у часи війни

Син у Бахмуті, мама – у Тернополі. Між містами – понад тисячу кілометрів. Спочатку вона рвалася туди і вже навіть проклала маршрут. Зараз у Бахмут не заїдеш, остання відкрита траса – з Костянтинівки – стала дорогою смерті.

Доля матерів у часи війни – чекати, сивіти, пронизувати небо молитвами. Сини – вони воїни, солдати. А солдати – двигун війни. Ще ніяк не звикнемо до нової правди життя, ще не скам’яніли в матерів серця…

Він не подзвонить – вона не спить. В останні три тижні це стається часто. «Мамо, ти не розумієш, що батарея сідає або зв’язку немає?» – навіть трохи прикрикує син, щоб вгомонити мамине переживання. А коли під час розмови чутно вибухи, запевняє: «Це ж наші».

Це коротка прелюдія для тих, хто увірував, що війна може тривати собі без нього – скажімо, у жінки немає сина, а є дочка, немає брата чи усі чоловіки в родині поза віковим цензом мобілізації, або ж мають пільги, що звільняють від військового обов’язку. Є такі удачливі родини… Ось така і мешкає по сусідству з Марією, чий син у Бахмуті. Люди живуть собі звично, дбають про будинок, подвір’я, лише повітряні тривоги бентежать їх спокій. Так от, як лише блиснуло весняне сонце, почали вимагати, аби Марія обрізала гілля, бо, мовляв, проросло на їхню територію. «Ріжте, скільки душа бажає», – відповідає та. Але сусіди хочуть «усе по закону» – щоб зрізала власниця, інакше погрожують скаргою у мерію, бо сусідка порушує правила добросусідства. «Лихо мені з ними, треба когось наймати, щоб зрізав», – втомлено каже жінка.

У цій майже буденній як для мирного життя оказії проступає нелюдяність, навіть тупість, бо коли надворі війна, і син сусідки на фронті – тримати в напрузі жінку через якісь гіляки виглядає, кажучи простою мовою, по-жлобськи. Отож, будьмо сердешними до тих, хто чекає на своїх дітей.

А чекати доведеться довго – війна не сповільнюється і не подає жодних передумов до завершення. Радше навпаки – ворог наступає на Лиманському, Бахмутському, Авдіївському та Мар’їнському напрямках. Найзапекліші бої тривають за Бахмут, Авдіївку та Мар’їнку. Днями там побував  командувач Сухопутних військ Збройних сил України Сирський. «Триває найбільш інтенсивна фаза боїв за Бахмут. Ситуація стабільно складна. Ворог несе значні втрати в людських ресурсах, озброєнні та військовій техніці, але продовжує вести наступальні дії. Наші захисники в надважких умовах героїчно стримують ворожу навалу і не залишають ворогу шансів реалізувати свої задуми», – повідомив він.

Зброя із Заходу надходить, але не так стрімко, як того вимагає становище на фронті. Німці прозвітували про 18 «леопардів», ввезених в Україну. Є надходження й з інших держав. Але…

«Західним союзникам слід відмовитися від поетапної військової допомоги Україні та скоріше надати винищувачі F-16 для потреб Військово-повітряних сил», – заявив міністр закордонних справ Естонії Урмас Рейнсалу в інтерв’ю “РБК-Україна”.

Глава естонської дипломатії вважає, що союзники мають бути не “реактивними, а проактивними” щодо військової підтримки України. А щодо винищувачів F-16, то, за словами Рейнсалу, в українських льотчиків не буде з ними проблем, вони можуть у найкоротші терміни отримати необхідні навички.

“Що стосується F-16, то пілоти – це пілоти, і ми не говоримо про якісь космічні кораблі. А пілоти літаків у вас є, вони будуть навчені за короткий термін», — зазначив міністр.

Власне, естонський міністр сказав те, чого прагне кожен наш воїн на передовій – вдосталь зброї і одномоментно.  Поетапність, може, й раціональна для наших союзників – у сенсі матеріальних вимірів, але це величезні людські жертви українського народу.

Головне воєнне дійство зараз на сході – ворог намагається вийти на адміністративні кордони Донецької та Луганської областей. Ще на початку вторгнення стало очевидно, що росія не здатна проводити одночасно великий стратегічний наступ на двох-трьох напрямках – це неможливо. Це досвід року війни. Херсонська і Запорізька області, Крим – там росіяни готуються до оборони.

Новий виток напруги спричинила заява путіна про намір розмістити тактичну ядерну зброю у білорусі – нібито  на прохання лукашенка. Це викликало різке міжнародне реагування, бо  збільшує загрозу миру в Європі. З цього приводу зберуть Радбез ООН. Цікаво, якою буде реакція Китаю на цьому заході? Зовсім недавно путін і Сі Цзіньпін уклали угоду про нерозміщення ядерної зброї у третіх країнах, і знадобилося декілька днів, щоб російський диктатор висловив намір її порушити. Китай мав би зрозуміти, що росія – ненадійний й слизький партнер. Піднебесна плідно розвивала стосунки із Заходом упродовж останніх сорока років – навіщо це руйнувати і, можливо, наражатися на вторинні санкції? Тим більше, що дешеві російські енергоресурси й так нікуди не подінуться – росіянам більше нікому продавати.

Ядерна зброя у білорусі спонукала деякі країни, скажімо, Болгарію закликати до мирних переговорів. Перед тим відповідні заяви прозвучали від Туреччини та Угорщини. Втім, це й не дивно, зважаючи на попередні позиції двох останніх країн. Туреччина від початку війни керувалася меркантильним інтересом – нам продавала байрактари, а росії, як нещодавно прозвучало, 800 тонн бронежилетів. Угорщина неодноразово заявляла, що постачання зброї Україні та санкції не стали тими заходами, які сприяли б миру в Україні. Тому серед запрошених учасників другого «Саміту за демократію», який Сполучені Штати проведуть наступного тижня, не буде Туреччини й Угорщини. Це доволі промовисте реагування на позицію цих країн у війні.

Світ колошматить, ми ж – воюємо і не втрачаємо віри у перемогу. Ворог витрачає велетенські ресурси, щоб посіяти серед нас сумніви, знецінити Україну в очах світу. Але марно. Опитування, опубліковане минулого тижня Міжнародним республіканським інститутом, показало, що 97% українських респондентів вважають, що Україна переможе. І цей показник не змінився з квітня минулого року. А 74% заявили, що Україна після війни збереже всі території, які вона мала в 1991 році.

І насамкінець – прекрасний текст, підібраний на просторах Інтернету, за авторства Олександра Висоцького. «До нас тільки зараз, як до жирафа, почало доходити, хто ми є.  Ні, підказки і натяки демонстративно були розкладені під носом, але ж ми такі скромні, такі толерантні, такі поступливі, такі меншовартісні і віктимні, що аж сліпі.

А чи ставили ми собі питання: «Як так сталося, що народ «кріпаків» зайняв найбільшу та найродючішу територію в Європі?» Україна розміром приблизно, як Британія, Румунія і Польша разом узяті.

Яким чином «сільська» мова, «малоросійськоє нарєчіє, которого нє сущєствуєт», має сукупно до мільйона слів???  Перші українські слова (мед і страва) були записані Пріском Панійським у таборі гунського володаря Аттіли на території сучасної України в 448 р. н.е.

Як в «маленькую культуру» вмістилися 200 000 народних пісень, велика національна кухня, орнаменти, обрядовість, архітектура, колосальний живопис, перші в Східній Європі академії і книгодрук, стародавні літописи і кобзарство, гумор, театр Корифеїв і «Березіль», музика Веделя і Березовського, Сковорода і Вернадський? Такої «маленької» культури вистачило б на десять народів.

Як вийшло, що пращури «молодої держави, якій лише 30 років, максимум 130», брали столицю Візантії Константинополь ще в 907 році, знищили Хозарський каганат 968 році, палили передмістя Москви 1618 року?

І це лише верхівка айсбергу.

Мене особисто НЕ дивує фантастична сила українців, продемонстрована в останній рік. Українці були такими завжди. Нам про це кричать історія і пам’ять поколінь. Просто ця пам’ять до нас повертається надто повільно.

Ми, як гидке каченя, що виявилося лебедем і полетіло з курятника меншовартості.

І нам треба терміново навчитися ЛЮБИТИ і ПОВАЖАТИ себе, як це роблять нормальні незакомплексовані народи. Бо ми не кури, а лебеді, і батьки наші лебеді, і прапрадідіди були вільними та прекрасними! Вони високо літали і в курниках не жили. Це треба знати і пишатися!

У будь-якій незрозумілій ситуації пишайся Україною! Це обгрунтовано».