Симпатія до нереального кандидата

Нині важко абстрагуватися від теми майбутніх виборів. Про них розмовляють на вулиці; ними заповнений телеефір; про них можна прочитати у газетах. Хто передує у рейтингах? Кому можна вірити, а кому – протипоказано? Чи будуть спроби підкупу? Ці та багато інших запитань нині просто обвалюють на голову майбутнього електорату – не забуваючи при цьому вішати локшину на вуха. Так було раніше. Так є тепер. Так, напевно, й буде в майбутньому – такі закони передвиборчого жанру.
Сам належу до людей, які сприймають світ переважно не через ratio, а через emotio. Тому здебільшого схильний усі цифрові викладки і наукоподібні соціологічні аргументи пропускати повз вуха. І художній образ для мене переконливіший, ніж згадана вище аргументація. Нещодавно ще раз переглянув “Ворошиловський стрілок” з Михаїлом Ульяновим у головній ролі. Переглянув – і вкотре відчув якесь моральне задоволення, коли його герой пострілом зі снайперської гвинтівки перетворив на криваве лахміття геніталії “мажорного” мерзотника, котрий жорстоко познущався над його онучкою. Переглянув – і зрозумів, що такий герой для мене переконливіший за балакучих і щедрих на обіцянки політиканів. І, сказати б, більш затребуваний, адже вся ота розперезана “крута” мерзота сьогодні паразитує на нашій “гнилій” демократії, певна, що з легкістю може купити все і всіх. Безлад у державі, імітація замість справжньої нещадної боротьби з корупцією – чудове “живильне середовище” для неї та гарантія подальшого процвітання. Таких треба обкладати червоними прапорцями, щоб вони почувалися загнаними вовками. Треба, але хто за це візьметься…
Чомусь думаю, якби з’явився подібний кандидат,  проголосив відповідну програму і почав діяти – послідовно, жорстко і невідступно – значна частина отари залюбки пішла б за таким вожаком. Вона, ота отара, вже сповна може оцінити, який жахливий брутально-цинічний опорос дає гібрид менталітету і псевдодемократії в країні, де торжествувала приватизація з відчутним кримінальним “душком” і утвердилася відповідна суспільна мораль. Тому й викликає щиру симпатію “кіношний” персонаж, який у відчаї взявся встановлювати справедливість єдино можливим для себе способом…
Ігор ДУДА