Повідомити новину

Поширити:

У моїй журналістиці написання  матеріалів,  різних за жанрами і темами, ніколи не було легкою роботою. І це не залежало  від  досвіду.  Те, що було надруковане,  важко «народжувалося» у рукописах – і тоді, коли я  входив у газетярство, і тоді, коли моя редакційна  робота вже завершувалася. Творити пером – щось незбагненне. У цьому немає єдиної формули удачі. Хоча  колись я таки зробив для себе відкриття: «Писати – це дуже просто. Пиши так, як думаєш, але думай правильно, і ти станеш класиком».  Чи так вже  оригінально я сказав про психологію творчості – не знаю,  але секрет умілого письма справді у тому, аби, схилившись над  білим папером,  мислити чітко, не розсіяно і писати речення за реченням – до останньої крапки у тексті. Та інколи  «правильна» думка і протягом дня не приходила в голову, і ввечері вона «буксувала». А бувало – з ночі до ранку всі думки та слова спресовувалися і «горіли», бо на початку  робочого дня  вже ставили «до стінки».
Маю ще один творчий «винахід», який сформулював  так: головне – правильний порядок слів у реченні. Новизни ніякої, адже правильний порядок слів – вимога стилістики. Проте нею часто ігнорують. А йдеться   про  очевидне. У реченні, якщо не вдаватися до логічного наголосу чи якоїсь словесної еквілібристики, спочатку – підмет, потім – присудок. В газетному стилі, мабуть, не варто захоплюватися інверсією – перестановкою слів, хоча зміна їх порядку надає словам якогось додаткового значення. Не потрібно, аби два займенники були поруч. Пряма мова – після дієслова. Часто «ламає» зміст речення те, що не на місці частки: саме, справді, власне, вже, таки, хоч, хоча б, навіть, лише, тільки, а також сполучники: і, та. Буває, у реченні невиправдано блукають: може, мабуть, начебто. Слово у реченні має  випливати зі змісту попереднього, тоді не буде двозначності. Наприклад, з Інтернету: «Діяльності депутатів під міськрадою ніхто не перешкоджає». Це що, діяльність депутатів відбувається під міськрадою?  Мабуть, було б краще: «Ніхто під міськрадою не перешкоджає діяльності депутатів». Або такий приклад: «Він (Президент – авт.) робить усе, аби приховати свої закордонні поїздки на відпочинок від суспільства». Навіть неупереджено з цього речення можна  «прочитати», що закордонні поїздки Президента  – це  його «відпочинок  від суспільства». Хоча насправді автор хотів сказати: «Президент приховує від суспільства свої закордонні поїздки на відпочинок».
Отже, автори творили поспіхом, припускаючи: читач сам розбереться, що й до чого.
Можливо, я надто прискіпливий до порядку слів у реченні. Але «лівою ногою» писати не треба. Правильно побудоване речення збільшує його емоційну і доказову силу. Це і є магія слова. Без пафосу: слова у реченні мають бути вбудовані так, як атоми в молекулі. Скажімо, тепер закінчується ціла епоха листів у конвертах, але не змінилися вимоги до листів в електронному варіанті. Нині журналістика в комп’ютері присутня, мабуть,  не менше, аніж на газетних сторінках. З правильного порядку слів  важливо починати і розмову, і письмо. Особливо тоді, коли  вперше спілкуєшся  із незнайомою досі людиною.
Говорити про правильний порядок слів – це говорити про  бездоганне вираження думки. Кострубатий стиль цього ніколи не забезпечить. І в такому разі ніхто не скаже, що ви пишете красиво і переконливо,  пишете по-особливому чи говорите продумано. Правильний порядок слів – це як неповторний заріз ключика, яким відкриваємо замок – той один, а не інший. Порядок слів у реченні  може приваблювати так, як приваблює  неповторний пейзаж, красива мелодія чи гармонія у чомусь. Бо коли в тексті чи у розмові слова  не на  місці, то розчаровуєшся. Як плавно витікає свіжий мед із посудини, так плавно мають литися і наші слова. І я можу довго та захоплено, з конкретним аналізом, говорити про те, як важливо  правильно розташовувати слова у реченні. Адже  багато років жив цим. Це було моїм ремеслом та стихією. А тепер своїм захопленням я  хочу поділитися з  іншими. Але не всі стають вправними стилістами, та й, взагалі, чи всі хочуть ними бути? Проте хоча б намагання  правильно висловлюватися обов’язково збагатить нашу особисту мовну культуру, посприяє тому, що, взявши до рук перо,  будемо підшукувати найточніші слова і найкращі стилістичні ніші для них. І вже точно – наша мова не буде засмічена русизмами,  словами-паразитами, не буде у ній суржику, матюків, похабщини.
Чи то життя вже так мене навчило, чи то газета, як армія солдатові, прищепила  вимогливість (і від цього   нікуди не дінешся), чи то добра злість у душі  тепер переливається через край,  але  я не  можу  байдуже спостерігати за безладом у нашому побуті, суспільстві,  у роботі  різноманітних служб. Я в усьому хочу бачити порядок. Так само, як  у кожному реченні хочу бачити  правильний  порядок слів.
Одні стереотипи породжують інші. Це нормально. Аби лише те, до чого прагнемо, було зрозумілим та корисним, допомагало творити і жити. Однак, коли я пишу про правильний порядок слів у реченні, то це не означає, що я вважаю себе великим стилістом. Є люди, які справді талановито і, здається, від народження  досконало володіють технікою побудови речення і фрази, а іншим треба це вистраждати. Я зараховую себе  до «інших». А, на мою думку, найкращими  літературними редакторами  на Тернопільщині  (про молоду генерацію, на жаль, не знаю) є: Микола Добровольський, Богдан Мельничук, Богдан Скоробагатий, які колись працювали з моїми рукописами. Найбільше – Богдан Петрович Скоробагатий, заслужений журналіст України, літредактор «Свободи». Дай Боже, вам, дорогі мої колеги, доброго здоров’я, якого  сьогодні ви так потребуєте.
…Тож, як стають «класиками», котрим все вдається начебто легко? Над цими роздумами я працював не один день, два останні – зранку до пізнього вечора. На моєму столі залишилося кілька чернеток. А ще – зо три  десятки коротких нотаток, які з’являлися тоді, коли обмірковував  тему, і в голову приходили думки чи фрази, які треба було тут же, навіть посеред ночі, записати на папір. А ще – сотня чи більше авторських правок тексту, набраного на комп’ютері, –  сам собі літредактор…
Отже, «класиком» я поки що не став, хоч  і «відкрив» для себе формулу  майстерності. А ще збираюся когось вчити?..

Михайло ІВАЩУК