Серце матері

Тереза ледве відчинила стару хвіртку. Заржавілі завіси видали розпачливі звуки, які болем озвались в серці молодої жінки. Батьківська хата сумними вікнами дивилась на неї. Усюди панувало запустіння.

– Ось і я. Не думала, що все буде так…

Багато років тому Тереза молодою залишила цю оселю і подалась до міста. Далі було навчання у виші, престижний фах, заміжжя, син. З роками Тереза все рідше і рідше приїжджала додому, батьки розуміли: сім’я, кар’єра та й дорога неблизька. Але як вони чекали отих довгожданих зустрічей!

Сльози набігли на очі жінки: треба було частіше навідуватись до мами і тата, бо, як співається в пісні, одного разу можна їх не застати…

Її життя змінилось однієї миті: у кращий світ пішов батько. Мати пережила його на сім місяців. Тоді Тереза зрозуміла, що таке сирітство, коли ні з ким порадитися, ні до кого пригорнутись душею. Колись усе це вона сприймала як належне. Як виявилось, нічого немає вічного. І нікого…

Жінці бракувало рідних людей. Вона часто розмовляла з ними уві сні. Але життя не стояло на місці. Її чоловік Олександр очолював велику фірму. Якщо людина чогось досягне у житті, то завжди прагне більшого. Така вже наша натура. Олександр мав багато планів і постійно працював над їх утіленням. Тереза не стояла осторонь від справ. Вони з Олександром були не лише подружжям, а й діловими партнерами.

Син Матвій закінчував школу. Життя Терези нагадувало калейдоскоп: на зміну одній картинці приходила інша, впоралась із однією проблемою – на черзі три наступні. Іноді жінка думала: вона крутиться так, як білка в колесі, чи швидше?

Її життя розлетілось на друзки несподівано. Про таке кажуть, що наче грім серед ясного неба. І то справді так. Після майже двадцяти років подружнього життя застала свого Сашка із секретаркою. Банально…Так, якщо це трапляється із кимось іншим, а не з тобою. Зібрала його речі і сказала: «Па-па». І тільки ніч та її подушка знали, чого це коштувало.

А далі, наче снігова куля згори, покотилось її життя. Олександр повів себе непорядно. Тереза втратила бізнес, та й не до того їй було. Горе спіткало сина. Гроші, достаток, який забезпечила вона йому своєю працею, призвели до біди: Максим зв’язався з поганою компанією. Була гра на гроші, наркотики… Рятувала як могла. Скільки витерпіло материнське серце! Довелось віддати останні заощадження, продати будинок, машину. Сина буквально витягла з того світу. Але вороття до колишнього заможного життя вже не було.

Матвій звик до розкоші. Хлопець вимагав у мами забезпечувати його, як колись. Тереза із жахом зрозуміла, що якось не так виховала сина. Жінка розмовляла з Матвієм, але все це закінчувалось новими скандалами.

– І оце ти називаєш життям?! – кричав син, тицяючи пальцем на їхнє нове житло – «хрущовку».

– А ти і на таке не заробив, – кинула у відповідь Тереза. – Через кого ми тут опинились, не пригадуєш?

Останньою краплею стала Мішель. Одного разу Матвій привів худеньку дівчину з чудернацьким зеленим волоссям і сережками в таких місцях, що Тереза навіть не здогадувалась, що там можна їх почепити, і заявив:

– Мішель житиме з нами.

– Як це «житиме з нами»? – обурилась Тереза. – Та тебе ж посадять за розбещення неповнолітніх.

– Я не малолітня, – обізвалось чудо. – Місяць тому мені виповнилось

вісімнадцять.

– Ти що, сказився, Матвію? А навчання? На що ви житимете?

– Тебе це не обходить! – крикнув син. – Це ти винна, що тато завів коханку! Ненавиджу тебе!

Ще багато чого було. Але все це призвело до того, що Тереза опинилася тут, у старому недоглянутому будинку, без засобів до існування. «Що робити? Як жити далі? Та й навіщо?» – стукали у скронях сотні молоточків.

– Агов! Є хто живий? – почулося знадвору.

Тереза виглянула з хати. Біля хвіртки стояла старенька жінка.

– Думаю, хто це тут? Чи не злодії внадились? Ой! То ти, Терезо? А я баба Ганна, подруга твоєї матері. Що, так змінилася, що не впізнаєш?

Тереза вимушено посміхнулася:

– Як це не впізнаю? Ви майже не змінилися, тітко Ганно.

– От видно, що міське! Вміє так похвалити, що враз помолодшаєш. А ти що, довідатись до хати приїхала?

– Та, ні. Буду тепер тут жити, сказала Тереза.

– Що ж у тебе таке сталося, дитино, що ти з такого добра та й назад сюди вернулась?

Чи то співчутливий голос, чи то оте «дитино», але Тереза, сама того не бажаючи, розплакалась. А далі розповіла тітці Ганні про своє життя-буття.

– Нічого, дитино, люди й тут живуть. Усе налагодиться.

А далі баба Ганна гукнула діда Івана, щоб той подивився до дверей, бо відчинитись якось відчинилися, а зачинитись – зась.

Прийшов дід Іван, а за ним – облізла триколірна кицька.

– О, і Муська припленталась! Ходить за тобою, діду, мов собака.

– Ми друзі, – лагідно усміхнувся дід у сиві вуса.

– Слухай, Терезо, – вела далі баба Ганна, – а візьми собі котресь кошеня з Мусьчиного виводка. Усе ж не сама, жива душа поряд.

Тереза погодилась вибрати собі тваринку. А баба Ганна тим часом провадила далі:

– Знаєш, у сусідньому селі у школі звільнилась вчителька. Я побалакаю зі своєю Лідою (вона там завучиця), нехай тебе візьмуть.

…Минув рік. Життя Терези потрохи налагоджувалось. Працювала в школі, обробляла город. Добре, що баба Ганна взяла над нею «шефство», бо сільськогосподарська працівниця із жінки була не дуже. Та й дід Іван постійно допомагав. Інші сусіди також налагодили з Терезою спілкування. Більшість із них – пенсіонери, котрі, як і колись її батьки, з нетерпінням чекали приїзду дітей та онуків з міста.

Так життя потроху увійшло в нове русло, але боліло серце за сина. Спочатку Тереза щодня телефонувала, але він не брав слухавки. Одного разу син озвався. Але так гаркнув, що краще б і не озивався.

– Ось так-то, Мурчику, – говорила до кота. – Тільки ти в мене і є.

Кіт співчутливо дивився на господиню великими зеленими очима.

…Узимку швидко темніє. За вікном сніжинки кружляли в чудернацькому хороводі: «Хоч би дорогу не перекурило, – думала Тереза, – бо як завтра доїде до села шкільний автобус?»

Раптом у шибку тихенько постукали:

– Хто до нас? – мовила жінка, знімаючи з колін сонного кота.

Серце пропустило удар… На порозі запорошений снігом стояв Матвій.

– Пробач мені… Приймеш нас із донечкою, мамо? – запитав, несміливо киваючи на маленький сповиток на руках.

Буря емоцій, мільйон питань рвались на волю. Ноги раптом перестали тримати. Усе довкола закружляло, наче ті сніжинки за вікном. Тереза сперлася на крісло. Блідими вустами спромоглася промовити:

– Прийму, сину, звичайно, прийму…

Світлана НЕСТЕРОВИЧ