Росіяни вважають мешканців Донбасу рабами

Проте і Київ не поспішає простягнути їм руку допомоги.
«Українська влада нічого не робить, аби покращити життя для жителів сходу. Її слова розходяться з діями. У нас тут гетто, а донбаських людей в інших регіонах вважають ізгоями. Це – як прокляття. Українські солдати прийшли сюди, щоб визволити від окупантів, а поводяться з нами, як із нижчою расою. Те саме відбувається на землях, підконтрольних терористам. Російські військові вважають жителів Донецької і Луганської областей рабами. І що нам робити? Куди йти? – розповідає про своє становище жителька Світлодарська Світлана.
Мешканці цього міста, яке має для України стратегічне значення, стали заручниками ситуації. Колись у ньому проживало близько тринадцяти тисяч людей. Тепер половина виїхали. Ще близько тисячі – переселенці з окупованого Дебальцевого. Їм нічого не залишається, як пристосовуватися до життя неподалік від зони бойових дій. Дехто з місцевих працює на Вугледарській ТЕЦ, невелика частина – в бюджетних установах. Місцевий ринок теж є непоганим місцем для  заробітку. Але все це – лише можливості для виживання. І майже без перспективи. Як стверджує відомий журналіст Денис Казанський, ОРДЛО вмирає і тягне за собою в економічну прірву прилеглі підконтрольні Україні території. За його словами, в Україні з 2015 року з’являються нові виробництва, але найбільша їх концентрація – у західних областях і навколо Києва. На сході – майже нічого нема, адже ніхто не хоче ризикувати своїми грошима. Якщо такі тенденції збережуться, то з часом економічний центр країни поступово переміститься на захід. На цьому тлі Донбас уже виглядає неживим.
Їхати в самопроголошені республіки світлодарці не хочуть. Там ще гірше, бо можуть прийти з автоматами і забрати все. Мовляв, на користь республіки. На тимчасово окупованих територіях живуть за правилом «Тот прав, у кого больше етіх прав». Росія їх до себе не приймає. Вона і Крим взяла тільки з політичних міркувань. Ніхто й не думав захищати росіян чи покращувати їхнє життя. І Донбас, як ще одна область, їй зовсім не потрібна. А місцеві мешканці тим більше. Поціновувачі «русского міра» закрили свої роти і спостерігають, що буде далі. Перспектива – не велика. Єдиними, хто ще надіється на «братню» Росію, залишаються маразматичні бабці і дідусі. Однак їхні сподівання, як і роки життя, добігають кінця.
Хвиля емоцій, що накрила східняків навесні 2014-го, минула. Вони прозріли. За даними соціологічної компанії GfK Ukraine, 66 відсотків опитаних у Донецькій області і більше 40 у Луганській найбільше нарікають, що їм не вистачає грошей на їжу, оплату комунальних послуг й на інші основні потреби. І лише на другому місці – проблема завершення війни. Згідно з опитуванням, лише 2 відсотки жителів Донбасу вважають, що цей регіон повинен увійти до складу Росії. Варіант автономії у складі України підтримала десята частина опитаних. Тобто, східняки вже майже наші – українські. Потрібне ще маленьке зусилля влади, аби змінити їхні погляди остаточно. Але…
«Мого чоловіка зранку забрали семеро людей у масках. Прийшли, нічого не сказали. Скрутили руки і вивезли в невідомому напрямку. Дитина все це бачила, перелякалась, – продовжує свою розповідь Світлана. – Цілу добу тримали його в одному з відділень поліції. Потім виставили за двері, нічого не пояснивши. Люди з мирної України часом нарікають, що ми погано ставимося до українських військових. А за що їх любити? За розгроми мирних будинків? Чи за постійні пиятики? Так, для деяких мешканців Світлодарська п’яні солдати – це частина бізнесу. Варять для них самогон. І з того живуть. Ми все розуміємо. Як і те, що живемо в умовах війни. Але чому мені має подобатися п’яний український солдат? Він іде містом, матюкається, обзиває нас. Чим він кращий за російського найманця, який воює проти України?»
Такі настрої панують серед багатьох громадян міста. Вони й раді б уже прихилитися до України, та слова «український визволитель» не відповідають позитивному образу. Тому, коли ми з другом прогулювалися вечірнім Світлодарськом, на нас дивилися з цікавістю, пересторогою і навіть ненавистю. З міської набережної дуже добре видно місто Новолуганське.  У лісосмузі, що лівіше від нього, стоять позиції терористів. Зі Світлодарська можна спостерігати, як їхня артилерія гатить по українських військових, які стріляють у відповідь. В такий час біля місцевого ресторану «Нептун» збираються сотні зівак, які знімають усе на камеру, коментують. Під час одного з таких боїв на дамбі були і ми. Важко зрозуміти, що цікавило мешканців більше: стрілянина чи два українських бійці, які з холодними обличчями спостерігали за артилерійською дуеллю.
Уже повертаючись на базу, ми побачили ще одну групу людей біля ресторану. Вони курили. В приміщенні лунала музика. Відвідувачів було багато. Неподалік на лавочках сиділи батьки з дітьми. Пили пиво. Число нетверезих людей зашкалювало. Ця картина ніяк не збігалася з наріканнями на безправність, важке матеріальне становище. Виходить, що звинувачувати розуму вистачає, а показати приклад, як не потрібно робити, не можемо.
На проспекті Миру, де колись стояв пам’ятник Леніну, теж прогулюється багато людей. І майже ніхто не звертає увагу, що за 5 кілометрів іде важкий артилерійський бій, що хтось, може, загинув, а когось поранило. Один сп’янілий чолов’яга підійшов до нас і на підвищених тонах почав запитувати: «Когда ви, наконєц, пєрєстанєтє стрєлять?» Ми відповіли йому, що як тільки остання московська мерзота покине українську землю, гармати затихнуть. Він, як очманілий, швидко відійшов і почав сипати прокляттями.
На той момент здалося, що Україна, й справді, не потрібна в Світлодарську. Мова – або російська, або суржик, звичаї – чужі. Та думку змінили події наступного ранку. Мені довелося забігти в госпіталь, і я побачив, як воєнні лікарі не лише приймають поранених з передової, а й допомагають цивільному населенню: маленькій дівчинці, яка зламала руку; хлопчикові, котрий пробив ногу; чоловікові, який упав з другого поверху і пошкодив спину… Вдячні батьки і дружина потерпілого переходили з російської на українську, намагалися запхати в кишені білих халатів то шоколадки, то цукерки. Таку щирість було приємно бачити. А на вулиці почув випадково: «В Горловкє моя знакомая обратілась к врачам. Что-то с глазамі у нєйо било плохо. Так еті ублюдкі сказалі, чтоби шла на фіг отсюда. У ніх єсть ранєниє ополчєнци. А твоі глаза нікуда нє дєнутся. Вот какая разніца…»
Уже виїжджаючи зі Світлодарська, побачив стареньку бабусю, яка курила. Не стримався, підійшов.
– Бабусю, нащо ви курите? Як ваше здоров’я?
Відповідь мене ошелешила:
– Здоров’ячко – може бути, синочку. Все буде Україна…
Коли я отямився після почутого, то подумав, що не все так погано у нашому домі. Що українській владі потрібно докласти ще мінімум зусиль, хоч трішки більше звернути увагу на цих людей, простягнути їм руку допомоги, показати, що вони їй потрібні. Добрими ділами й турботою можна вилікувати все. А твердою позицією та рішучими діями – навіть сепаратизм. І тоді, дійсно, все  буде – Україна.
Михайло УХМАН