Рідний дивокрай

У Кременецькому селі,

Серед левади, за городом,

У чудодійнім джерелі

Вода цілюща і холодна.

Купалось ясне сонце в нім

І місяць хлюпався рогатий.

Краплини – перли осяйні

Джмелі збирали волохаті.

І подорожні йшли сюди,

Й сільські веселі молодиці.

Голубці голуб молодий

Носив у дзьобику водицю.

Послухайте, дзвенить вода,

Життя любити закликає.

Калина, наче молода,

В люстерко срібне зазирає.

Звучить джерелиця жива,

Неначе пісня солов’їна.

Встає заквітчана, нова,

В джерелах вмита Україна.

Джерело із країни Дитинства. Воно не раз мені снилося і сниться дотепер. Його срібне незмигне око дивилося в мою душу, втихомирюючи в ній бурі і незгоди. Воно напувало мене, долаючи час і відстань, своєю життєдайною, цілющою водою. Щедро вливало в моє тіло жагучу силу, наповнюючи кожну клітинку божественною наснагою. Джерело мого дитинства – натхненник моїх сокровенних дитячих мрій. Я говорю про нього як про живу істоту, невмирущий струмінь, незгасну зірку, як про частинку самої Мене.

…Пасти череду із п’яти-шести корів я почала із семи років. Ось тоді я й познайомилася з ним. Джерело лежало на схилі високої гори, на якій росли пишні трави та запахущі квіти. Внизу розкинулася широка долина, переперезана синьою стрічкою вузької річки Горинь, що брала початок в сусідньому селі Горинка. У спекотні дні до джерела завжди поспішали всі пастухи, щоб втамувати спрагу. Вони вклякали на коліна, нахилялися до води, черпали її долонями і пили найсолодший у світі напій, а потім скроплювали ним обличчя. Комбайнер, що молотив пшеницю з лану, завжди лягав на землю і припадав устами до води, щоб не бруднити воду руками. Адже вода для нього була святою.

Свою череду я завжди випасала на горах, щоб бути біля Нього. Я завжди сиділа біля Джерела і милувалася його неперевершеною красою. Джерело не було глибоким, та в невеличкій заглибинці пробивалися із мулу три малесеньких струмені-водограї. Вода стікала з гори дзюркотливим струмочком аж до підніжжя гори. Ця темно-зелена смужка із очерету та інших, незнайомих мені болотяних рослин, розділяла гору навпіл. У Джерелі завжди плавали маленькі жабки, там можна було побачити водяних жуків. Над ним кружляли метелики і бабки.

Одного разу, коли я поспішала до свого доброго мовчазного друга, щоб знову помріяти разом, я завмерла з несподіванки – дика чорна куропатка пила із Джерела воду. Та не сама, а із сімома чорними грудочками-курчатками. Напившись води, вони пішли ланцюжком у трави. Ця дивовижна картина й досі стоїть мені перед очима.

Якось, я взялася чистити Джерело. Своїми маленькими дитячими рученятами я вибирала намул із його дна. Вода скаламутилася. Я так захопилася роботою, що моя череда пішла далеко і я вимушена була її шукати. Та коли наступного дня поспішила до Джерела, воно зустріло мене оновленим, і як мені здалося – вдячним. Тоді у ньому я побачила небо – голубе-голубе, чисте і сяюче. Мирне небо.

Ці спогади такі ясні й теплі, наче це було вчора. Моє рідне Джерело – сіль коханої землі, нерукотворне диво Кременецького краю. Ти житимеш в моїм серці завжди і напуватимеш мене Добром, Снагою і Любов’ю! Я вдячна тобі за те, що ти навчило мене мріяти і подарувало насолоду найсмачнішої у світі води. А ще я знаю, що над тобою завжди кружляли добрі Ангели, охороняючи моє миле, далеке Дитинство…