Повідомити новину

Поширити:

Перший виїзд у зону АТО Івана Бущука (позивний «Карабін») відбувся завдяки другові-СБУшнику, снайперові. Одного разу у нього захворів другий номер групи прикриття і замінити його запропонували Іванові. Відтоді його життя змінилося докорінно. Але щоб краще зрозуміти цей вчинок, спочатку варто розповісти про родину  Бущуків.
Іван народився в Дніпропетровській області в сім’ї фермерів, а тому змалечку знав, що таке робота і як заробляють гроші. А коли почалася війна, Бущуки стали знаними на весь фронт. Батьки Івана приймали у себе вдома солдатів, які направлялися на передову, чи поверталися звідти. Давали нічліг, годували, заправляли транспорт і на дорогу відправляли не з порожніми руками. Сотні, якщо не більше, бійців тепер згадують їх з вдячністю. Красуня-донечка Наталя навчалась в одному з медичних вишів Дніпра. Працювала у воєнному госпіталі, їздила волонтером на фронт. Не одному рятувала життя чи полегшувала страждання.
А одного разу доброта і готовність допомагати людям зіграли з нею злий жарт. Зателефонували зі знайомого номера і попросили перекинути дві тисячі гривень. Мовляв, у власника телефону біда і конче потрібні гроші. Наталя кинула все і побігла до банкомату. Пізніше виявилося, що знайомий солдат, який служив під Маріуполем, загубив телефон. Його знайшли шахраї і скористалися добрим серцем дівчини.
Цікаво також, що як тільки почалася війна, родина Бущуків першою у селі вивісила на своєму будинку український прапор. А односельці, більшість з яких були диванними сепаратистами, тихо ненавиділи їх за цей патріотизм. Ось у такій родині й зростав Іван.
– Не дивно, що ти шукав привід потрапити на передову. А що це за друг, який тобі посприяв?
– Мій приятель був снайпером у підрозділі «Альфа». Перед Помаранчевою революцією служив в Іраку з миротворчою місією. На початку 2014-го йому наказали вирушати на Майдан. З гвинтівкою, щоб розганяти протестувальників. Побратим  відмовився і як наслідок – звільнення. З приходом нової влади Михайла знову прийняли на службу і запропонували готувати снайперські підрозділи. У складі одного такого я й потрапив на передову.
– Яким було твоє завдання?
– Це було у травні. Нас з Дніпра гвинтокрилом доправили до Краматорська, а вже звідти на БТРах добралися на окраїну Слов’янська. Перед нами поставили завдання вибити сепаратистів із будинку. Ми підійшли на відстань ста метрів, розподілилися по групах і відкрили вогонь. Точніше, стріляло сім чоловік, а ще семеро прикривали їх, у тому числі й я. Сепаратисти не могли зрозуміти, звідки ведеться вогонь, оскільки будівля була великою, а навколо все дрижало від вибухів. Снайпери тим часом робили свою справу. Через годину всі групи зібралися. Жертв серед наших не було. Ми раділи, що десятки сепаратистів відправили у пекло. Наступної ночі знову вийшли на полювання. За попередньою інформацією до бойовиків мав приїхати один із командирів, якого потрібно було ліквідувати. Чотири години ми сиділи у повній тиші й очікували. Проте він так і не з’явився. Наступного дня гвинтокрил доправив нас додому.
– Що сказали батьки про твій вояж?
– Вони дізнались про нього лише через місяць. Спочатку я розповів татові, тому що звик ділитися з ним найособистішим. А потім – матері та сестрі. Всі були шоковані, але, водночас, і горді за мене.
– Тобі не хотілося вступити в ЗСУ?
– Я розмовляв з татом і він сказав, що потрібно вчитись. Адже війна може затягнутися, а диплом зайвим не буває. Це була перша причинна, чому не підписав контракт. Друга причина – сама армія. Я стільки надивився на офіцерів-мародерів та солдатів-алкашів, що в мене геть зникло бажання служити офіційно. Проте я час від часу приїжджав на позиції і допомагав хлопцям. Один із таких виїздів ледь не завершився для мене трагічно.
– Розкажи…
– Влітку 2015 року я заступив на варту під Пісками. Моїм напарником був хлопець з Тернополя, позивний «Макарон», який більше 10 років жив в Італії. Коли розпочалася війна, він усе покинув і приїхав захищати Україну. Була дев’ята година вечора. Тривав шалений обстріл наших позицій, ми побачили, як ворожі групи намагаються підійти до нас і знищити. Під час бою зламався кулемет. Я в темноті намагався полагодити його, а тим часом у «Макарона» вийшов з ладу його автомат. Уяви собі, що півгодини ми стримували ворога одним автоматом. За той час відремонтували кулемет і продовжували відстрілюватися. Це була божевільна ніч. І найгірше, що все робили навмання, не знаючи, хто нас прикриває і яким чином.
– Тоді все закінчилось щасливо?
– Так, ще повоюю. Хоча моїм друзям щастило менше. Приїхав одного разу на передову, підійшов до хлопців, поспілкувалися. Один із них змушений був іти, бо заступав на пост. Через 5 хвилин нам передали по рації, що його вбили. Прилетіла міна…
– Давай не будемо про сумне.
– Тоді розповім, як одного разу приїхав з Пісків додому. А перед тим цілий тиждень стояв на позиції. Пам’ятаю, людей у селищі майже не було, зате миші бігали цілими табунами. І от приїхав я додому, поклав речі в кімнаті й пішов вечеряти з батьками. Засиділися трохи, а коли я замучений приліг, чую, щось по мені лазить. Включив світло і бачу – миша побігла під шафу.  Я почав грюкати дверима, виганяти її звідти. Збудилася мама і сказала, що у нас цих гризунів немає. Я відповів, що тепер з’явилися. Мати глянула на мене дивно, зачинила двері і, чую, дзвонить до сестри, розказує, що я з’їхав з глузду. Потім ситуація повторилася з татом. Він лише сказав: «Ну, лови… лови». І теж зачинив за собою двері. Чую, каже мамі, що завтра повезе мене в лікарню, до психіатра. Але я таки вполював свою землерийку. Взяв у руки і приношу до батьків на кухню. Настала мовчанка. А за хвилю мама вже телефонувала до сестри: «Наталю, все гаразд, Ваня здоровий». Та починає розповідати і сміятися.
– Так, це справді кумедна історія…
– Був ще один випадок, який міг закінчитися трагічно. Ми заїхали в Піски на позиції 93 бригади. У їхньому складі воювала штурмова рота «Карпатська Січ». Командиром у них був «Кум». Він і ще кілька офіцерів парилися в лазні. Раптом двері відчиняються і до них заходять три моїх побратими. В шоломах, з автоматами. «Кум» запитав, хто вони такі? От один з моїх друзів і відповів російською: «Да ми с полєй». Потім «січовики» розказували, що страху наїлися – словами не передати. Була б у них зброя в лазні – не обійшлося б без жертв.
– Мені розповідали, що ти товаришуєш з народним депутатом Володимиром Парасюком? Як ви познайомилися?
– Ми познайомились в Марїнці, 2015 року. Він віз допомогу хлопцям і я з волонтерами теж. Від тоді, ми підтримуємо дружні стосунки.
Михайло УХМАН
 

Теги: ато