Про Героїв просвітяни памʼятають, дбають

Грудень – місяць заснування «Просвіти». Саме цієї пори 1868 року у Львові вона виникла. З роками свою діяльність поширювала активно не лише в Галичині, а й в усій Україні. Хоч головним обовʼязком було, кажучи словами нашого духовного гімну, нести світло науки й знання, але «Просвіта» підтримувала, виховувала, творила українськість, формувала національну ідентичність. Ця структура стала воістину громадською організацією, бо на її поклик відгукувалися цілими громадами, щоб будувати хати-читальні, дбати про придбання українських книг, часописів, газет.

У селі Шибалин, що межує з містом Бережани на Тернопіллі, читальня почала діяти з 1910 року. Через 19 років опісля місцева громада звела хату-читальню, де, крім «Просвіти», «Доросту» («Молода Просвіта»), працювали й інші товариства та навіть кооперативи.

У 1930-х роках активними просвітянина були місцеві молоді мешканці Василь Соляр, Іван Львівський, Михайло Ухман, Йосип Совин, Михайло Соляр.  Скажімо, Іван Львівський навчався в Бережанській гімназії, а його брат – в учительській семінарії. Іван став педагогом і навчав дітей спочатку в школі у селі Вівся, нині Козівської громади, а з часом – і в рідному Шибалині. Михайло Ухман запам’ятався односельцям активним читачем сільської бібліотеки. Не маючи, напевне, змоги здобувати знання в тій же гімназії, підвищував свій освітній рівень, передплачуючи журнал «Самоосвітник». Михайло Соляр мав надзвичайні здібності до техніки, ремонтував будь-яку зброю, годинники, інші пристрої та механізми. Василь Соляр зростав у сім’ї майстрів, тож і сам був умілець на всі руки. Щойно одружившись, розбудував нове родинне обійстя.

Власне, підвалини свого патріотизму вони заклали в «Просвіті». Коли на їхню землю прилізли фашистська та червона армади, хлопці вступили в Організацію українських націоналістів, поповнили відтак лави Української повстанської армії. Скажімо, Йосип Совин і Михайло Соляр бойове хрещення отримали в локальних збройних акціях з ворогом у Карпатах. Смерть же  всі прийняли в криївці, яку власноруч збудували та облаштували в рідному селі, а точніше, в лісовому масиві Старківка. Їх видав зрадник. Узагалі найстаршому з цих п’ятьох шибалинських упівців – Іванові Львівському було лише 28 років, а наймолодшому Йосипові Совину – 22. Василю Соляру судилося прожити лише двадцять п’ять років. Він залишив молоду дружину з двома доньками: Надії йшов четвертий рочок, а молодша Зіновія народилася через місяць після загибелі батька.

Чи збереглися якісь архівні відомості героїчну смерть пʼятьох молодих патріотів, просвітян із Шибалина? Знаємо, що оунівці фіксували власну діяльність і видавали регулярні зведення, які називалися «Вісті з Терену» та «Вістки з Тернопільщини». Багато таких документів було виявлено, зокрема, в травні  2004 року в так званому «Озернянському архіві» – бідоні, що понад пів століття був закопаний на подвір’ї Сафрона Кутного, жителя с. Озерна, а відтак передані до Державного архіву Тернопільської області та опубліковані в двох томах «Літопису УПА». Так от в одній з таких вісток повідомлялося: «18 квітня 1947 року біля села Шибалин у лісі на горі Лисоня большевики в числі 60 осіб заскочили в криївці повстанців. Повстанці, вистрілявши всі набої, останніми пострілялися самі». Тіла загиблих героїв-повстанців чекісти боялися витягувати зі схрону самі, змусили це робити місцевих мешканців. Потім полеглих привезли перед будівлю районного МДБ для розпізнання. Рідні все це бачили, але не зізнавалися, бо знали, що чекатиме тоді на них якщо не тюрма, то сибірське заслання. Донині не відомо, де саме могила, в якій покояться п’ятеро воїнів УПА із Шибалина.

Примітно, що розбита криївка не давала спокою емгебістам і надалі. В травні 1947 року, як випливає з тих же самих «Вістей з Терену» та «Вісток з Тернопільщини», чекісти зробили облаву, але у схроні знайшли лише заховані книжки з бібліотеки.   

Ушанувати памʼять пʼятьох загиблих Героїв усією громадою мешканці Шибалина змогли вперше лише на початку 1990-х років, коли Україна відновила свою державність. Біля колишньої криївки тоді висипали символічну могилу, поставили дубовий хрест. Збудували тут також ще невелику капличку, впорядкували навколишню територію. Доклалися до цієї пам’ятної справи рідний брат полеглого Василя Соляра – Федір, донька Надія, зять Григорій, родичі інших загиблих, односельчани. Щороку тут відправляли панахиди за тими, хто поклав свої голови в борні за волю України. Та з десятиліттями меморіал потребував оновлення. Задля цього всю свою енергію спрямувала внучка Василя Соляра – Галина Шот, активна просвітянка. Ні в тодішній сільській раді, ні в районній владі не знайшла підтримки. І тоді звернулася до шибалянина, підприємця Івана Здирка.   Знала, він – людина великої душі, патріот, що разом ще з двома своїми побратимами 30 липня 1989 року вперше у новітній українській історії підняли на горі Лисоня синьо-жовтий прапор. Пан Іван не відмовив. Його донька – Ірина Фреїшин склала проєкт майбутнього меморіалу. І робота набрала обертів. 24 жовтня 2021 року відбулося його урочисте відкриття та освячення.

А тим часом російський окупант роздирав вибухами українську землю. Галина Шот як керівниця гурту «Пшеничне перевесло» організовувала концерти, гостинці для наших поранених хлопців, які лікувалися у Львівському та Рівненському військових шпиталях. З повномасштабним вторгненням росії в Україну тернопільські просвітяни значно розширили перелік доброчинних справ. Зокрема, разом з викладачами й студентами Тернопільського фахового коледжу харчових технологій та торгівлі готували за місцевими рецептами домашнє печиво, якими відтак ласували українські бійці. Тепер зі смаколиками відвідують воїнів, які лікуються та проходять реабілітацію в деяких місцевих лікарнях. Більше того, навіть створили «Клюб «Галицьке вариво» на чолі з просвітянкою Ольгою Чайкою. Так, під час останнього заходу в рамках засідання цього клюбу для фронтовиків приготували смачні салбургери, напекли пляцків і розмаїтого печива, назбирали фруктів. Звучали також поезії та пісні членів Тернопільської «Просвіти», а Олена Мудра разом з волонтерками благодійного фонду «Промінь сонця» намотали для військовослужбовців оберегів-мотанок. Тим часом художниця-просвітянка Наталія Басараб творила портрети наших захисників для своєї серії «Їхні очі дивляться в душу…».

Голова міського обʼєднання «Просвіти» Наталія Чорна каже, що також організували «Клуб незламних сердець», на засіданнях якого діляться спогадами про загиблих Героїв, розповідають про тих, хто кує нашу Перемогу над ворогом. З уст очільниці цього клубу Марії Карпик часто звучать її власні вірші. Художниця ж Наталія Басараб пише портрети воїнів.

Наталія Чорна зауважує, що нині Тернопільська «Просвіта» вся у вирі культурного, освітнього та громадського життя. Власне, задля чого й зʼявилася 156 років тому «Просвіта».                     

Микола ШОТ,
заслужений журналіст України