Польща переоцінила свою вагу в історичних питаннях

Українознавче наукове коло, Майстерня досліджень української ідентичності та кафедра україністики Варшавського університету організували онлайн-лекцію про колективну пам’ять українців та поляків. Лекцію провели професори – соціологиня Йоанна Конєчна-Саламатін та історик Томаш Стриєк.
Соціологічні дослідження показують, що більшість людей цікавиться історією, аби дізнатися більше про себе та своє походження. Українці найчастіше про минуле дізнаються на уроках історії в школі, а поляки з культурних продуктів – як, наприклад, кіно. До того ж у Польщі багато газет має історичні додатки, чого в Україні практично не існує. Ще одна цікавинка – українці вказують значно більше джерел історичних знань, ніж поляки. Це тому, що не мають одного достовірного. В Україні більшою симпатією людей користуються постаті з давнього минулого, а в Польщі – більше позитивних героїв з часів, ближчих до сучасності. В масштабах усієї Україні такі постаті, як Степан Бандера і Симон Петлюра, сприймає позитивно 1/3 людей, 1/3 ставиться до них байдуже і 1/3 – негативно. По регіонах видно, що на Заході та Півдні обидві особи сприймаються найбільш негативно.
В межах дослідження людей опитували, чи вони погоджуються з твердженням, що влада їхньої держави забагато уваги приділяє питанням минулого, а менше – актуальним справам. Виявляється, що поляки і українці дуже схожі в цьому – вважають, що політики занадто зосереджені на історичних питаннях. Одні і другі так само думають, що влада не повинна приймати постанов, в яких інтерпретується і відповідним чином трактується минуле.
Соціологи досліджували також, як українці і поляки оцінюють взаємні кривди. В обох державах вони питали: чи були в ХХ ст. такі події, за які сусіди повинні відчувати свою провину? І в обох державах переважала ствердна відповідь. У 2013 році дослідники вже ставили подібні запитання, тому відомо, що в Польщі відсоток осіб, які визнавали, що обидва народи мають взаємну провину, зменшився з 50% до 6% у 2018 році. В Україні переконання щодо спільної відповідальності також зменшились, але не так різко. «Ці зміни багато говорять про роль політики пам’яті», – сказала Йоанна Конєчна-Саламантін.
Зі свого боку Томаш Стриєк наголосив, що загалом щораз менше сучасних людей бере події з минулого як приклад для свого життя. Але водночас в Польщі зростає кількість тих, хто вважає, що минуле є основою національної  ідентичності.
Ще одне помітне явище полягає в тому, що в Польщі держава підтримує такий наратив – «історія – це джерело правди». Влада каже вірити громадянам, що тільки одна інтерпретація минулого є головною і правдивою. Тому з польського парламенту виходить безліч постанов, що стосуються історії. І також тому Польща останніми роками тиснула на свою східну сусідку щодо однозначного засудження антипольських дій ОУН та УПА. «Поляки вірили, що в Україні всі об’єднані національними міфами і відмовляться від них в ім’я доброї співпраці», – наголосив Томаш Стриєк. Польська сторона не взяла до уваги, що українці більш диференційовані в оцінці свого минулого, а теперішня влада взагалі вважає такі питання несуттєвими і не хоче про них говорити. Виходить також, що Польща переоцінила свої ролі як «адвокат України» чи «міст до Заходу». Водночас українська держава в останні роки остаточно стала суб’єктом міжнародних відносин, має безпосередні зв’язки з членами ЄС та західного світу. Польщу у цих відносинах перестали так сильно брати до уваги. До того ж українці бачать, що її позиція послабилася в Європейському Союзі, до якого вони самі прагнуть потрапити. «Польська політика пам’яті переоцінила вагу Польщі для України. У результаті – не досягла своєї мети щодо історичного конфлікту», – підсумував Томаш Стриєк.