Під літніми зорями, – історія з життя

Місяць світив так ясно, що в хаті було видно, як в день, а ще та нестерпна спека…

Баба Валька відчинила вікно, щоб хлипнути ковток свіжого повітря. Ніч була теплою, зоряною, тож баба Валька на хвильку задивилася в мерехтливе нічне небо. Так як в її віці небо бабу цікавило мало, то вона перевела допитливий погляд на сусідські вікна. Сусіди бабу цікавили більше. Тим паче, що сусіди, молода пара, як на бабу, трохи дивакувата, посилилися в будинку недавно.

Вона завжди в чорному, руки розмальовані тату, він з борідкою, високий, бабі Вальці він нагадував улесливого інтелегента, про себе вона його так і називала – «інтелегент». До сусідів частенько підʼїздили, автомобілі, часом вишиковувалась довгенька черга, з недешевих авто, як зауважив онука Макар. Сусіди були не балакучі: «Здоровенькі були», від «інтелегента» та бурчання собі підніс, що мало означати привітання, від його «швабри», так баба про себе назвала нову сусідку, ніхто більше нічого й не чув.

– А що, – розказувала баба Валька по телефону своїй подрузі, – висока, худа, вся в татуюванні, ще й німа. Жодного слова від неї за пів року не чула.

Може вона яка знахарка чи ворожка. Чогось же до них люди їдуть. Думаю не варто з ними звʼязуватися, а то ще, не дай Боже, лиха не оберешся.
З тих пір баба відкрила свій спостережний пункт на веранді будинку, а в вечері переходила на іншу позицію – у спальню. Вікно спальні виходило прямо у сусідський двір, що плавно переходив в невеличкий садок з альтанкою.

Тож сусіди завжди були під бабиним пильним оком.
– Береженого Бог береже. – казала баба.

Баба Валька відчинила вікно, і вже хотіла засунути штору, бо місяць світив бабі просто в очі, як в сусідів відчинилися вхідні двері.

– А що це вам не спиться, сусідоньки? – прошепотіла старенька.

Сон, як рукою зняло. Баба примостилася в крісло біля вікна тобто зайняла позицію на своєму спостережному пункті, то так онук Макар жартує.

З сусіднього будинку вийшли двоє чоловіків з лопатами і направилися в сад.

Щось довго говорили, мабуть сперечалися, бо «інтелегент», баба пізнала його по бороді, щось зосереджено доводив незнайомцеві, раз по раз показуючи руками в бік старої похилої яблуні. Врешті решт, чоловіки мабуть таки дійшли згоди, бо закинувши лопати на плечі направилися в глиб саду. Щось відміряли і почали копати. Копали вони довгенько, баба Валька вже втомилася чекати і почала потроху придрімувати – ніч брала своє, але цікавість перемагала. Тож баба клуняла, вже май засинала, але своєї позиції не залишала.

– Що ж то ви там вишукуєте. – бурмотіла старенька.

– Казав мій тато, що попередні наші сусіди були дворянського роду, може де який скарб закопали. Може то «швабра» яка ясновидиця тай знайшла той скарб, а чого б то вони вночі копали.

Поки баба собі розмірковувала, то чоловіки завершили копати і пішли до будинку.

– Тю, – прошепотіла баба Валька, – не знайшли. – То що я дарма сиділа пів ночі? Хай тобі грець – вилаялася баба.

Сусідські вікна були темні, на подвірʼї тихо, тільки місяць світить ще ясніше, ніби регоче з стаарої. Баба вже зібралася лягати, як сусідські двері знову рипнули.

«Інтелегент» з своїм напарником винесли з хати труну і понесли до ями, яку викопали біля яблуньки. Баба отетерілі та з розгону гепнула в крісло.

– Свят, свят, свят, хрестилася перелякана баба. – Ото досиділася! Забили… Забили… «Швабру» забили… – шепотіла спантеличено.

Тим часом чоловіки біля яблуні опустили труну в яму і зосереджено почали закопувати. Бабу кидало то в жар, то в холод.

– Що ж мені робити? – перелякано сновигала з кутка в куток, зиркаючи у вікно.

– Треба дзвонити в поліцію… А якщо дізнаються, що то я подзвонила і закопають мене під тою яблунькою? А якщо не повідомлю, то буду співучасницею злочину…– поки баба роздумувала і перелякано бідкалася, чоловіки вже майже загорнули могилу. Баба Валька таки наважилася. Тремтячими руками дістала з-під подушки мобільний телефон і набрала 102.

– Алло, я хочу повідомити про вбивство…

Звуки сирен та гуркіт машин розбудили заспане село, гавкіт собак розносився по всій окрузі.

Баба Валька з чистою совістю і почуттям виконаного обовʼязку в ролі понятої прямувала разом з представниками поліції до сусідських воріт.

«Інтелегент» відчинив хвіртку. Довколо вже почали збиратися сусіди.

– Панове, що сталося? – запитав спантеличено.

– Здоровʼя бажаю! Нам повідомили про вбивство – представник поліції не встиг завершити, як баба Валька вискочила у нього з-за спини та істерично залементувала. – Забив, ірод, забив! Я сама виділа! Щей під яблунько в садку закопав! Я сама виділа! Ой, людоньки, що ж то робиться! – верещала баба і тут «інтелегент» починає реготати. На шум з хати вийшла жінка і чоловік.Баба Валька, на мить заклякла з переляку, а тоді як закричить:

– Жива! Жива! Відьма! Відьма! Я сама виділа, як він її поховав.

Бабу ледь привели до тями. Виявляється, молода пара практикуючі психотерапевти і сьогодні у них проходив практикум із танатотерапії.

– Йдеться про метод тілесної терапії, покликаний штучно створити прецедент вмирання. – почала пояснювати «швабра».

– Звісно, тут ніхто не вмирає по-справжньому, зате вчиться в момент моделювання смерті згадати про головне, подолати страх смерті, депресивні стани, фобії, активувати нерозкриті здібності і найголовніше – пізнати себе справжнього, щоб жити.

Люди помалу почали розходитися, поліція вибачилася за незручності завдані молодій парі, а баба Валька з квитанцією на оплату штрафу за помилковий виклик, похнюпившись побрела на подвірʼя.

– Нічого, нічого, ми ще побачимо, які ви психотерапевти – бубоніла баба собі під ніс…

Галина КУХАРИШИН