Перше віче в Тернополі на шляху до волі 30 липня 1989 року

У другій половині 1980-х років тодішню тоталітарну державу, яка формально називалась союзом, а фактично була більшовицькою московською імперією й тюрмою більше 130 народів і народностей, охопила криза в усіх сферах економічного і суспільного життя. Щоб врятувати цю імперію від розвалу, тодішній її керманич М. С. Горбачов запровадив програму перебудови.

Зміни в її ході дали можливість національно-свідомим сміливим творчим людям всіх пригноблених народів тодішньої тоталітарної московської імперії почати боротьбу за волю.

Думаю, ніхто не заперечить, що в національно-визвольних змаганнях за незалежність України у 1989–1991 роках вирішальною силою був Народний Рух України, який спочатку називався «НРУ за перебудову». Ідея створення РУХу народилася влітку 1988 року в середовищі українських письменників та іншої творчої інтелігенції.

Тернопільщина завжди була серед перших у національно-визвольних змаганнях. Так і цього разу. З ініціативи поетів Георгія Петрука-Попика, Михайла Левицького, творчих людей Марії Куземко, В. Колінця, Л. Горохівського, В. Турецького в ніч з 23 на 24 березня 1989 року в приміщенні Тернопільського відділення спілки письменників України була створена перша в Україні Крайова організація Народного Руху України за перебудову, обрана рада організації, яку очолив поет Михайло Левицький.

Очільники НРУ за перебудову разом із раніше створеним Тернопільським відділенням Української Гельсінської спілки, яку очолював Л. Горохівський, товариством «Вертеп», яке очолював І. Пушкар, «Меморіалом», створеним 28 квітня 1989 року, очолюваним М. Куземко, Товариством української мови ім. Т. Шевченка, створеним 22 листопада 1988 року, яке очолював професор Роман Гром’як, активно здійснювали розбудову організацій, українізацію, демократичні зміни, відновлення історичної пам’яті.

Саме з метою відновлення історичної пам’яті і вшанування Героїв України, борців за її незалежність та жертв московсько-більшовицьких репресій, всі патріотичні українські організації за підтримки патріотично налаштованих жителів м. Тернополя, приміських сіл і всієї Тернопільщини протягом травня–червня–липня 1989 року провели величезну роботу на Микулинецькому цвинтарі м. Тернополя з впорядкування могил Січових стрільців і закатованих московсько-більшовицькими окупантами у Тернопільській тюрмі в червні 1941 року.

Усі ці могили радянська влада забороняла упорядковувати, за цим дивилось пильне око НКВС, КДБ. Тому вони заросли кущами колючого терену, глоду, шипшини. Мені, автору статті, розповідали члени товариства української мови с. Острів, головою якого я тоді був, які брали участь в упорядкування могил, що міліція не пускала машини із землею на цвинтар, то люди навіть приносили землю в сумках, говорили, що йдуть на могили рідних. Але з великим зусиллям до 30 липня 1989 року могили були належно упорядковані. І 30 липня 1989 року в неділю для освячення цих могил вперше в Тернополі відбулося волелюбне віче-реквієм на Тернопільському цвинтарі із синьо-жовтими прапорами і хода вулицями Тернополя. Я був учасником цього віча. Територія цвинтаря і прилегла до нього були заповнені людьми. Всюди на узбіччі доріг стояли сотні машин, на яких приїхали небайдужі українці зі всієї Тернопільщини та сусідніх областей, зокрема були члени ОУН, УПА, політв’язні, рідні закатованих у Тернопільській тюрмі у червні 1941 року та членів ОУН, УПА, які загинули в боротьбі за волю України від рук окупантів.

На віче виступали лідери Руху Василь Червоній, Михайло Поровський, також Марія Куземко, Я.Ю.Карп’як, М. Левицький та інші. Вперше промовці сміливо звинувачували радянську владу, НКВС у скоєнні злочинів проти українського народу, закликали до єдності у боротьбі проти несправедливості, насильства, за покращення життя простих українців. Люди слухали з піднесенням. Особливо переймались, коли очевидці, рідні та близькі закатованих у червні 1941 року московсько-більшовицькими окупантами в Тернопільській тюрмі розповідали про побачені ними звірства над вбитими. Жителька села Настасів М.Г. Баб’як розповідала, коли у червні 1941 року, шукаючи своїх двох братів, зайшла в Тернопільську тюрму, відкриту німцями, то побачила страшну картину: «В камерах лежали стоси мертвих тіл із виколотими очима, понівеченими носами, вирізаними на грудях тризубами або хрестами, поламаними руками і ногами. Вже на подвір’ї тюрми я впізнала двох своїх закатованих братів з виколотими очима, відрізаними вухами і носами. За що, за яку провину московські кати так познущалися з моїх братів?»

Такі виступи і розповіді викликали жаль до жертв тоталітаризму і ненависть до катів українського народу. У багатьох котилися по лиці сльози, стискалися кулаки і піднімався патріотичний дух.

Поряд зі мною стояли жителі с. Острів, колишні члени ОУН, українські патріоти Богдан Трут і Ярослав Глуховецький. Із їхніх очей текли сльози радості. «Славку, я не думав, що ще побачу наші синьо-жовті фани, що повстане Україна!» — сказав Б.Трут до Я.Глуховецького. Вони обнялися і заплакали.

Наприкінці віча Львівська делегація через гучномовці звернулася до присутніх, щоб з метою недопущення провокацій з боку влади тернополяни провели їх до залізничного вокзалу. І майже всі тернополяни провели львів’ян до вокзалу. Я (автор статті) йшов десь у 6 чи 7-му ряді передньої частини колони. Вона витягнулася від цвинтаря до «Рогатки» і заповнила всю вулицю Князя Острозького – аж до повороту на вулицю Січових Стрільців до вокзалу. Уся проїжджа частина і тротуари були заповнені людьми. Над колоною вздовж майоріли синьо-жовті прапори, несли лозунги «Слава Україні! — Героям Слава!», «Ганьба КПРС», «Тікайте, москалі, із України» та багато інших. Такі ж тисячоголосі заклики лунали над колоною, що аж шибки тремтіли в навколишніх будинках.

Мене особисто, як і переважну більшість учасників цього походу, пройняв дух свободи, надзвичайна сміливість і готовність до будь-яких дій.

Колона підійшла вулицею князя Острозького до повороту направо, до вокзалу. Учасники віча хотіли пройти вулицею Князя Острозького, потім направо – на бульвар Т. Шевченка, повз універмаг, на Театральну площу і до пам’ятника Тарасу Шевченку. Але влада вулицю Князя Острозького перекрила пожежними машинами, рядами міліції й чиновників з червоними пов’язками. Так само була перекрита вулиця Січових Стрільців. Офіцер міліції по мегафону попередив, що подальший шлях колони – тільки до залізничного вокзалу. Люди обурилися, і по-бойовому налаштовані в перших рядах колони львів’яни, чоловіки з «Оріону», комбайнового заводу, «Ватри» та інші рушили на прорив заслону. От-от мала виникнути сутичка, якої, може, й хотіла влада і яка могла мати трагічні наслідки. Але в останню мить перед колоною з мегафоном в руках вибігла тендітна жінка. Це була Марія Куземко. Вона голосно промовила: «Браття українці, стримайтеся, заспокойтеся, опам’ятайтеся, не піддавайтеся на провокації. Повертаймо на вокзал!»

І передні ряди колони пішли в бік вокзалу. Владі не вдалося спровокувати сутичку і розігнати учасників віча, та й боялася вона, бо нас було дуже багато. Усі перехрестя доріг, вулиць, під’їздів по обидва боки дороги до вокзалу були перекриті автомобілями, нарядами міліції та чиновниками з червоними пов’язками. Колона вже доходила до вокзалу, і з перших рядів тихо була передана команда аж до кінця колони: «Йдемо до нашого пророка, до Тараса Шевченка!» Теперішня вулиця В’ячеслава Чорновола була перекрита трьома рядами міліції, а за ними вулицю перегородили напоперек три чи чотири легкові автомашини. Міліціонери, які стояли в заслоні, явно не сподівалися такої сміливої, рішучої і раптової атаки.

Люди в перших рядах колони зробили вигляд, що нібито повертають праворуч – до вокзалу, а потім різко повернули ліворуч, зробивши кидок на заслон із міліціонерів. Так, як потужна морська хвиля прибою змиває на березі піщинку, раптово й блискавично розсіявся заслон міліціонерів. Тієї ж миті десятки рук вчепилися за задню частину автомобілів і розвернули їх на 90 градусів. В утворений прохід, немов бурхливий гірський потік, прорвалися сотні і тисячі людей з колони, вщерть заповнивши теперішню вулицю В. Чорновола, і швидким темпом попрямували до Театрального майдану. Офіцер міліції надривався з мегафону, що забороняє йти до майдану, але його ніхто не слухав. Ще двічі міліція вишиковувалася в трьохрядний заслон, але при наближенні колони заслін розсіювався, як мряка на сонці. Я переконався тоді, що ніхто в світі не може стримати порив народу до свободи. Особливо, коли народ спільно бореться за свої права, стає нацією. Таким ставав тоді український народ, тернополяни.

Територія біля пам’ятника Т.Г.Шевченку та й весь прилеглий майдан були заповнені тисячами людей. Присутні поклали квіти до пам’ятника Кобзарю, заспівали пісні «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий…», «Ой, у лузі червона калина», виступили представники львів’ян та тернополян.

Потім частина учасників провела гостей на вокзал, дякували і прощалися. Коли потяг рушив, з вікон майже кожного вагона замайоріли синьо-жовті прапори. Ми стояли на пероні, махали руками. Хтось заспівав пісню «Хлопці, підемо, боротися будем, за Україну, за ріднії права!», і більшість її підхопила. Люди групами розходилися, роз’їжджалися і обговорювали пережите дійство. На душі було радісно і весело. Ми були горді за себе і за всіх учасників віча, що не побоялися провести це дійство і перемогли. Так, це була перша значна перемога народу над владою.

Ця перемога сприяла росту авторитету національно-патріотичних сил. Все більше найбільш свідомих українських патріотів, переважно із простих людей, вступали в РУХ та інші українські патріотичні організації, брали участь в акціях боротьби за незалежність України. І ця боротьба завершилася здобуттям Україною Незалежності 24 серпня 1991 року. Ми тоді здобули її мирним шляхом, і якби протягом нашого вже більш 30-літнього часу Україною правили справжні патріоти, не було б такої руйнації економіки в державі, виїзду мільйонів українців за кордон через безробіття і низьку заробітну плату, ми зберегли б хоча б ту зброю і армію, яку Україна мала у 1991 році, і ніхто  на нас не пішов би війною. А тепер, скориставшись нашою слабкістю, на нас напав споконвічний наш ворог — московська орда, яка відкрито заявила, що хоче знищити Україну як державу, а українців як націю, і чинить проти людей такі ж звірства, які робили московити у 30–40-х роках минулого століття. Тому весь український народ став на захист України, а кращі сини й дочки зі зброєю в руках борються за незалежність нашої держави, віддаючи на вівтар свободи силу, здоров’я і навіть життя. І віримо, що Україна за підтримки партнерів обов’язково переможе.

Україна переможе

Всіх проклятих ворогів,

І воскресне із руїни,

Й житиме віки віків.

Бо ми — нація Героїв,

Цього в нас не відбереш.

Слава рідній Україні

І Героям Слава теж!

Казимир ЯРЕМА,
учасник першого віча в Тернополі 30.07.1989 року, активний член РУХу і «Просвіти» з 1989 року