Перехрестя

Дорога – дивна штука. Вона відчиняє двері душ. А надто -дорога нічна. Дарма, що на ранок осоловілий провідник змете усі наслідки вимовлених чи вислуханих відвертостей віником на шуфельку і спалить їх у грубці, як сміття. Комусь, можливо, опісля полегшає.
Величезна споруда чужого вокзалу живе своїм життям, яке спочатку лякає, потім зацікавлює і доводить до відчаю. Безхатьки, п′яні й галасливі, засинають попід стінами – їх будять прибиральниці, які чомусь о другій ночі беруться мити залу. Цілий табір молодих циган розсівся в центрі неосяжного приміщення – дівчата сміються, зачіпають півсонних пасажирів, лепечуть щось своєю мовою…
Маленька худенька бабуся, бозна-чого опинившись тут о цій порі, прагне влаштувати диспут на тему національної гордості й чомусь зачіпає саме цих смаглявих богинь вокзальних оборудок.
– Дівчата, а якою мовою ви розмовляєте?
– Мадярською, бабцю, – сміються ті.
– То ви мадяри?
– Мадяри, мадяри!
– А хто у вас президент? – серед ночі на вокзалі це запитання звучить досить дивно.
– Які ви, бабо, смішні! Той самий, що й у вас!
– Той самий? – чомусь тішиться бабця.
Дівчата душаться від сміху.
Немолода інтелігентна жіночка з невимовною тугою у згаслих очах хрипким голосом питає у бабці:
– Що ж вам до їхньої мови чи президента?
– Кожен повинен любити та поважати своє! – старенька робить спробу осідлати улюблену шкапу…
– То любіть, але що вам з того? – закашлялась жіночка, приклавши руки до грудей.
– Олено, вам погано? – кидається до неї бабця і стає зрозуміло, що й ця старенька, й жіночка живуть на цьому вокзалі…
– Ні, мені добре… Швидше б умерти…
Бабуся ще кілька хвилин уголос роздумує про Русь, про татар, від яких, на її думку, й походять мадяри, бо вони такі ж смагляві, а тоді затягує „Жив собі стрілець”. І її голос, сильний та чистий, губиться під високим склепінням. Вуйки, які їдуть в світ на заробітки, перекидаються непристойними анекдотами, косячись на мовчазних військових у камуфляжі, а безтурботні цигани йдуть у танок…
Відчутно наближається кінець світу.
…Цей вокзал так далеко від моєї звичної реальності, тут сконцентрований такий біль та відчай, що його вистачило б, мабуть, щоб зруйнувати тисячі доль та вбити мільйони кохань. Він присутній у моєму житті лиш дві години, а мені вже хочеться повернутись у свій затишний світ, з якого мені чомусь хотілося утекти на кілька днів. Від себе не втечеш і літаком, а я чекаю на потяг.
…Молодий провідник видає вологу постіль. А тоді я цілу ніч розмовляю з воїном про війну. Як розмовляю… Слухаю. Йому це необхідно… На п’ятій годині розмови, коли, здається, у мені нема вже місця для того, чого у ньому – ущерть – мені чомусь знову ввижається важка хода апокаліпсису… Янголи, на перший-сьомий розрахуйсь…
Коли я виходжу з потяга, уже світає. Я чомусь знаю, що більше ніколи не втікатиму.
Кажуть, випадкових зустрічей не буває. Мабуть…
…Хоч ця наша зустріч, здається, просто довга розмова на перехресті.
Наталка МУРАХЕВИЧ