Олександр БАШТА: «Інваліди – це «індикатори» розвитку суспільства»

Третього грудня весь світ відзначав Міжнародний день людей з інвалідністю. Винятком не є і Україна. Однак у нашій державі склалось так, що про людей з обмеженими фізичними можливостями згадують чи не лише цього дня. На думку депутата обласної ради Олександра Башти, це спричинено тим, що для вирішення питань, пов’язаних з інвалідністю, часто бракує не лише фінансування, а й достатнього розуміння оточуючими людей, у житті яких трапилась така проблема. 
– Питання інвалідів в Україні досить складне. І все через те, що немає чіткої градації. Людина без пальця на руці – це інвалід, людина, яка не здатна самостійно пересуватись, – також інвалід. Саме тому у нас такий рівень життя інвалідів. А що казати про соціальні виплати, які нижчі від прожиткового мінімуму? Це ж нонсенс, – обурюється Олександр Башта.
– З першого грудня уряд збільшив прожитковий мінімум до 1700 гривень, в результаті зросли й соціальні виплати різним категоріям населення. Яка ваша думка стосовно таких змін?
– З одного боку, збільшення допомоги – це хороший показник, однак, з іншого, коли збільшують пенсію, наприклад,  на якихось 50-100 гривень і видають це за досягнення, це ж смішно. Мені інколи закидають, що інваліди можуть піти в театр або кіно безкоштовно. Але розумієте, хочеться бути гордим і мати змогу купити собі квиток. Хочеться не жебракувати, а бути повноцінним. Через убогість життя інвалідів ніде не видно. На сьогодні я не є таким активним і не кричу, як інші, про пандуси, про комфортні умови для пересування інвалідів. Адже є такі моменти, коли пандус зробили, а ним ніхто не користується, бо  людей на візках не видно. Вони сидять по домівках. А головна причина в низькому рівні життя інваліда.
– А що потрібно робити для того, аби ситуація змінилась?
– Змінитися ця ситуація може лише за однієї умови – коли суспільство почне краще жити. Я завжди кажу, що інваліди – це «індикатори» розвитку суспільства. Який у них рівень життя, такий він загалом і в країні. У нашій державі навіть здорові люди, які працюють з ранку до вечора, інколи не можуть забезпечити собі гідного життя. По-друге,  було б справедливо, якби допомога інвалідам 1 групи, дорівнювала б мінімальній зарплаті.
– А як суспільство сприймає людей-інвалідів?
– Розповім про один випадок, коли я хотів потрапити в наш костел. Тоді було дуже багато людей. Звісно, їх не звинувачую, можливо, вони не бачили мене, однак протиснутися крізь натовп було дуже важко. Після цього я написав у facebook: «Якщо люди біжать до Бога, краще на їхньому шляху не ставати». Я веду до того, що в нас люди не готові адекватно сприймати інвалідів. Є ще й інший момент, з яким я зіткнувся, будучи депутатом облради. Коли починаєш відстоювати свої права, то не береться до уваги чи ти інвалід, чи ні. Є таке правило: «За місце під сонцем потрібно боротись». Наше суспільство дуже жорстоке.
– То як дають собі раду в таких умовах люди з інвалідністю?
–  Вони звикли вирішувати свої проблеми самотужки. Навіть останній інцидент, що трапився між мною та правоохоронцями. Люди, з одного боку, намагаються допомогти інвалідам, а з іншого, коли ти берешся відстоювати свої права, сприймають це цілком неадекватно. Тому люди з інвалідністю й сидять у квартирах. На сьогодні я не бачу перспективи стосовно покращення рівня їх життя. Звісно, є унікуми, які якось викручуються за рахунок своїх надможливостей та сили волі. Перед ними я знімаю капелюха та віддаю шану. На жаль, їх дуже мало.
– Яка ситуація із дитячою інвалідністю в Україні?
– Важка тема – проблема дитячої інвалідності. І це стосується не лише фінансів, а й соціалізації таких дітей. Є  випадки як психологічних, так і фізичних знущань однолітків над ними. Спеціальні центри – теж не вихід, бо це ізоляція.
– А чим є День людей з інвалідністю особисто для вас?
–  Коли я ще тільки вчився жити наново після трагедії, стикнувся з тим, що чиновники святкують День інваліда. Це ж дикість, якщо задуматись. Адже це аж ніяк не свято. Так от, чиновники провели таку акцію: збирали всіх інвалідів в драмтеатрі і роздавали «торбинки щастя». Коли я вперше відвідав таке «свято», вирішив для себе: краще намагатимусь бути одним серед здорових, ніж приймати такі торбинки.
Звісно хотілось би, щоб ЗМІ активніше висвітлювали думку людей з інвалідністю, доносили до влади їх проблеми, щоб люди були готовими адекватно їх сприйняти.

Тетяна ВІТЕНЬКО