Оксана ФЕДКІВ: "Разом ми обов’язково переможемо російську нечисть" 

Оксана Федків народилася на Чортківщині, тривалий час жила там, у 2000-му поїхала в Італію до свекрухи. Спочатку жінка думала, що лише на рік, але так склалося, що досі проживає і працює в цій країні.
Приїхавши в Західну Європу, була вражена тим, як люди там уміють жити безтурботно. Найбільше вразили усміхнені, щасливі пенсіонери.
Для молоді там теж створені умови для розвитку: гуртки, футбольні секції. Проживаючи в Італії, Оксана активно допомагає українським військовим, добровольцям.
– Так склалося, що під час Помаранчевої революції я поверталася в Італію, – розповідає жінка. – Тоді майже всі магазини були прикрашені помаранчевим кольором, який став трендовим і означав визнання та підтримку нашої країни.
Раніше, коли я казала, що народилася в Україні, мене запитували: «Екс уніоне советіка», тобто – колишній Радянський Союз? Я відповідала, що родом з України. «То ти руса?» – знову запитували італійці. Доводилося переконувати, що Україна – це окрема держава.
Я працювала барменом в кафе, куди з’їжджалися старі італійські комуністи. Якось один з них запитав, звідки я. Почувши, що з України, сказав, що це територія  Росії. У нас виникла суперечка, комуніст-італієць доводив, що Другу світову війну виграли завдяки Сталіну…
Тоді я запитала, чи знає він щось про голодомори в Україні, про сотні тисяч репресованих, розстріляних. «Зайдіть в Інтернет, прочитайте книги, де розповідається справжня історія, а не вкрадена Москвою». Через тиждень він з’явився і сказав: «Вибачте, я не знав». Це був 2003 рік, моя інформаційна війна тільки розпочиналася.
– Помаранчева революція розчарувала українці. Як реагували на це згодом італійці?
– Вони такі люди, що позитивні новини сприймають радісно, а негативні блокують. Тим більше, що там працює потужна російська пропаганда. Росіяни економічно вигідні їм, але не дуже люблять цих нащадків совдепії. Українців знають як роботящих, вихованих, терплячих людей.
– Початок Революції Гідності, ти в Італії. Як сприйняла інформацію про неї? Розуміла, що в нас відбувається?
– 21 листопада в мене день народження. Ми з друзями сиділи за столом і у прямому ефірі побачили, як побили студентів.
В Італії здійнявся інформаційний шквал, ми були готові віддати все, лиш би допомогти вистояти протестувальникам. Збирали гуманітарну допомогу на тисячі євро і відправляли на Майдан.
У січні 2014 року я запитала в місцевій аптеці, чи є у них потрібні препарати та скільки це коштує. Коли там дізналися, що це допомога в Україну, то дали нам препарати безкоштовно.
В березні, коли росіяни окупували Крим, власник аптеки мені передзвонив і сказав, що хоче передати джгути та інші медичні препарати. Цей чоловік закупив на фабриці ліки на суму 5 000 євро.
– Чим він це аргументував?
– Він знає що таке війна, розуміє, що Україна розташована в центрі Європи, проте була багато років окупована Москвою, що комуністи – злочинці. Тому з доброї волі вирішив допомогти.
Після цього випадку ми ходили по всіх аптеках і просили допомогти ліками на фронт. Дуже багато італійців відгукнулися.
Крім ліків ми відправляли в Україну машини «швидкої допомоги». Перший такий автомобіль працював на фронті  три з половиною роки. В телепередачі «Хоробрі серця» розповідали, що в ній не загинув жоден військовий. Ще дві карети ми передали на фронт у підрозділ ДУК «Правий сектор». До речі, одну з них нам подарував італієць, який одружився на дівчині з Тернопільщини.
– На місцевих телеканалах щось розповідають про Україну?
– Коротко дуже все подають. Навіть під час трансляції футбольного матчу  Україна – Англія показували більше англійців. Хоча наші вболівальники кричали, співали Гімн України. І їх було більше, ніж англійців.
– 2014 рік – активні бойові дії на Сході України. Італійці розуміли,  що це росіяни воюють проти нас, а не міфічні «шахтьори»?
– Хто хотів, той розумів, хоча ЗМІ поширювали інформацію про «громадянську» війну.  Чимало італійців пішли воювати на боці російських найманців. Навіть фірму відкрили, де вербували на війну на боці Москви…
– Це все російська пропаганда?
– Так. І вона дуже потужно працює. У Торіно у 2018  р. відкрилися так зване «консульство ДНР і ЛНР». Терористи мають кураторів італійців, вони співпрацюють з Москвою. Наше консульство звернулося до керівництва країни. Його закрили. Але приміщення досі слугує місцем зустрічі  для російських найманців.
У 2016 році, коли ми йшли у вишиванках на Великдень до церкви, одна жінка почала просити пробачення. Як виявилося, вона росіянка, з Красноярського краю. Вона казала, що не винна у тому, що їх влада воює з Україною. Мовляв, багато простих людей не підтримують Путіна.
Тобто все-таки є свідомі росіяни. Дивно на цьому фоні виглядають так звані українці, котрі кликали Росію і її війська, а тепер кажуть, що в нас «громадянська війна».
– Чи  лякали наслідки від війни для всієї Європи?
– На початку російсько-української війни їм було страшно, що війна може прийти в Європу. Вони мали дуже мало інформації. Тому я і мої друзі багато розповідали про Майдан, про те, що люди постали проти Януковича, адже бажають жити у вільній країні. Коли італійці розуміють ситуацію, стають дуже співчутливими, вислухають, допоможуть. Саме такі люди допомагають нам воювати проти російських найманців.
Проте, наголошую, більшість італійців не мають достатньої інформації про нашу країну і війну проти московитів.
Приходиш до водіїв, які займаються перевезеннями Європою, щоб передати допомогу нашим воїнам, а на тебе дивляться здивовано, мовляв, яка війна, кому передаєш.
Українці тут, на жаль, також пересварилися між собою. Одні за Порошенка, інші за Зеленського, треті – націоналісти, які не підтримують жодного, проте готові все віддати за Україну. Я саме з третього табору, мені не важливі політики, я люблю свою країну, тому і допомагаю чим можу уже сім років.
– Чи багато італійців прагнуть приїхати в Україну як туристи?
– З кожним роком їх стає все більше, але це заслуга діаспори і заробітчан. Ми зберігаємо свої традиції, робимо різні тематичні вечори до Різдва, Великодня, ставимо вертеп, співаємо колядки, гаївки. Їм цікаво відвідувати українські регіони, де збереглися традиції, адже в них майже нема етнічної культури. А в нас вона є, ми тим живемо.
Ми, українські громади в Римі, Тренто, Марке, Болонії, Бергамо, Мілані та інших містах, тісно співпрацюємо разом на благо України, допомагаємо одне одному.
– Наше Міністерство закордонних справ бере участь в цьому культурно-мистецькому процесі?
– Ми звертаємося, але можливості невеликі. Адже нема потужної інформаційної реклами.
У нас є українські суботні та недільні школи, куди ходять наші діти, вивчають рідну мову, звичаї,
народні танці, пісні.
– Тобі вдалося побувати в зоні бойових дій. Розкажи про свої враження.
– Бойовий дух воїнів вражає. Проте дуже дивно, що на восьмому році війни наші бійці не забезпечені належним чином зброєю, боєприпасами.
– Спілкуючись з хлопцями віч-на-віч, ти не відчувала, що вони втомилися?
– Без перемоги над рашистами ніхто з них додому не повернеться. Наші бійці для себе нічого не просять. Вони дякують за звичайні обійми, добрі слова, усмішки. Я не побачила в них розчарування, але воно є в мирних жителів. У нас одна країна, хоча насправді – два світи.    Мене раніше запитували, чи маю когось на фронті. Так, маю велику родину, багато братів і сестер. Всі вони -наші. І разом ми обов’язково переможемо російську нечисть.
Михайло УХМАН