Одіссея мого діда Ілька Марценюка

Дякуючи пригодам мого дідуся Ілька, батька моєї мами, в Першу світову війну, я мав реальне поняття про Росію, її побут, революцію і страшну громадянську війну. Правда, я почув це не від самого діда, він помер якраз тоді, коли я мав народитися, 1947 року. Не витримало серце – дуже боявся потрапити ще раз у Росію, тобто, на Сибір.
Все те, що я пропоную читачам, розповіла моя мама – Остап’юк Ольга Іллівна (з дому Марценюк) – громадська діячка, літераторка. На початку 1990-х – ведуча рубрики «Провінційний детектив» у газеті «Свобода».
Мій дідо Ілько народився в заможній селянській родині в селі Добромірка нині Збаразького району. Згодом, одружившись, переїхав у село Чагарі-Збаразькі. Мав п’ятеро дітей, серед яких четверта – моя мама. На господарстві в Добромірці залишився старший брат діда – Андрій Марценюк. Із Тернопільського енциклопедичного словника відомо, що А. Марценюк закінчив сільську школу, був ковалем у родинному селі й водночас громадсько-політичним діячем і літератором (псевдо – Селян, Марцін, Ян, Грицько Сумовитий, Андрунюк та інші). Його знайомство як народного агітатора у 1895-1900 роках з Іваном Франком і Лесем Мартовичем сприяло його публікаціям в прогресивних виданнях Галичини: «Народ», «Хлібороб», «Радикал», «Громадський голос», «Літературний науковий вісник». Андрій Марценюк є також автором гумористичних оповідань із селянського життя «Хитрі пута» (1891), «Хлопські приятелі» (1896), «Голодишині пироги» і  «Запомога» (обидва 1913), публіцистичних статей «Доля заступника громади», «З щасливого Поділля», «Причинки до пояснення еміграції» (всі впродовж 1890-1906).
Його сини – мамині двоюрідні брати Антон та Михайло – закінчили гімназію в Тернополі, а згодом – університет в Граці (Австрія). Мої дядьки Антон і Михайло були правниками, громадськими діячами. Антон розстріляний більшовиками в 30-х роках минулого століття як «польський шпигун», а Михайло за Польщі сидів у Березі Картузькій (концтаборі). До речі, перший закінчив гімназію разом із Йосипом Сліпим 1911 року, другий працював в селі Добромірка бухгалтером, був відомим різьбярем по дереву, тут і похований в 1962 році.
Та повернімося безпосередньо до діда Ілька. На літо 1914 року в його сім’ї вже було четверо дітей. Тітка Стефа  – п’ята дитина – народилась вже після дідової одіссеї.  В розпал літа, коли вибухнула війна, діда відразу мобілізували. На той час моїй мамі заледве виповнилося півроку. Зважаючи на багатодітність, діда Ілька відправили служити не на фронт, а в Перемишльську фортецю – потужний комплекс оборонних об’єктів. Третя за величиною фортеця Європи часів Першої світової війни (після Антверпена і Вердена) зазнала три облоги. То була рідкість в історії тодішніх воєн. Після першого штурму, який тривав більше тижня, 22 березня 1915 року гарнізон фортеці капітулював. Тоді в російський полон потрапили майже 120 тисяч солдатів і офіцерів  на чолі з 9-ма генералами.
Через два з половиною місяці австріяки і німці відвоювали фортецю, але військовополонені вже опинилися в глибинці Росії. Дідо Ілля з товаришами був висланий у Ростов-на-Дону. Поводилися з ними непогано. Вони мали вільний вихід у місто, їм зберегли особисті речі. Особливо добре ставилися до слов’ян: галичан, чехів, словаків, хоча й називали їх поблажливо-насмішкувато «австріяками». Здивовані були наші земляки-полонені багатством базарів і магазинів та низькими цінами. Дідо раніше ніколи не бачив жаб-холодух, яких господині тримали в глечиках із кислим молоком, аби воно було холоднішим. Жаба була на шнурочку, і коли молоко продавали, її виймали.
Як казав дідо, жити можна було, однак тривожили думки про дім, дружину, дітей, господарку. От і надумали втікати, адже ніхто їх жорстко не контролював. Добралися майже додому, але на Хмельниччині біля Деражні їх виловили жандарми. Розмова і розправа були короткими. Присудили каторгу в північно-східній частині Сибіру – Колимі. Прикували кайданками до тачок, і так дідо не розлучався з ними до початку 1918 року. А одного дня відкрилися ворота каторги і їм оголосили, що в Росії революція і вони можуть забиратися додому. Добре, що «забиратися», але куди? Як казав дідо, «тисячі кілометрів на захід сонця». Та додому хотілося, і 17 українців-західняків через тайгу, лісами, річками, трактами на кінець 1919 року, нарешті, прийшли в Москву. Дорогою з ними траплялися різні випадки, бачили різні народи, білих, червоних, а найбільше – бандитів.
До Москви їх дійшло лише п’ятеро. Москва того часу справляла тяжке враження: голод, бандитизм, переслідування не тільки інтелігентів, а й більш-менш пристойних людей. Повна розруха і в місті, і в головах людей. Наші земляки вирішили не затримуватися в цьому небезпечному місті, але ніякий транспорт на захід практично не їздив. Та й документи, хоч і є, але видані різними республіками – від Тихого Океану аж до Москви. Допоміг випадок. Хлопці зауважили величезне скупчення народу, п’яну матросню, музику, співи, танці і гасла: «Даёшь Варшаву!», «Товарищ! Вперед на Польшу!» Діда з товаришами довго вмовляти не було потреби. Враз вони стали бійцями робітничо-селянської червоної армії, адже це – дорога додому. Через тиждень були в Галичині і успішно дезертирували, ще й прихопивши зброю та набої. Вся епопея повернення додому зайняла 6 років. Після Ризького мирного договору Галичина й Волинь відійшли до Польщі. І тут почалися інші проблеми. До діда як до «совдепівського вояки і закоренілого будьонівця» прийшли польські «счельци» (народно-патріотична дружина, «стрільці») і спочатку хотіли заарештувати, але передумали, забрали лише гвинтівку. Дід її віддав, але ремінь із неї забрав собі, сказавши, що він – старий солдат, а вони – шмаркачі і гвинтівку можуть носити на шнурку.
Ось таке цікаве і сповнене пригод життя прожив мій дід Ілько. Похований він поряд із бабцею в селі Чагарі-Збаразькі.
Мирослав ОСТАП’ЮК