Нічия з присмаком ганьби…

Казахстан – Україна – 2:2
Хтось із футбольних фахівців, пригадую, сказав перед матчем у Нур-Султані, що нічия у цій грі небагато вартує ні для господарів штучного поля, ні, тим більше, для українців і  не хотілося б…
За законом підлості, часто трапляється саме те, чого дуже не хочеться. Ендшпіль матчу вийшов вкрай неприємним для нас. Навіть можна сказати – несподіваним, хоча якихось принципово нових рис своєї психології гравці збірної України не продемонстрували. Все та ж до болю знайома втрата концентрації під завісу матчу (казахи зрівняли рахунок вже на шостій доданій хвилині після того, як Сікан, теж уже у компенсований час, заштурхав м’яч у ворота суперників і, здавалося, приніс нам перемогу). Все та ж прикра властивість припускатися одних і тих самих помилок (два голи у ворота П’ятова після позиційних промахів Караваєва – наче «під копірку»). Все та ж нездатність використати шанси – Матвієнко і Соболь виходили віч-на-віч з голкіпером казахів і могли «закрити» гру, подвоївши результат після ефектного гола Яремчука в першому таймі, але у вирішальні моменти діяли надто прямолінійно.
Щиро кажучи, розбір гри аналітиками у студії після матчу, що звівся до пошуку «пом’якшуючих обставин», навіть не хотілося дивитися. А вболівальницьку душу не полишає досада. Їй на поміч приходять спогади про попередні матчі відбору до ЧС-2022. Дурнуватий «ляп» Миколенка у грі з фінами. Безпомічність у матчі з тими ж казахами у Києві, яку увінчав неоковирно невикористаний Зубковим, здавалося б, стовідсотковий шанс. Тепер ось – чергове розчарування. Своїми ж руками (чи ногами) вирили собі яму… Змінюються тренери – погані традиції залишаються незмінними. Старт для Олександра Петракова вийшов, якщо й не зовсім провальним, то, однозначно, невдалим. Після цього поєдинок з Францією, та ще й без дискваліфікованого Зінченка і травмованого Буяльського, очікували уже з добрячим острахом. Чергова нічия (інших результатів збірна України у кваліфікації наразі не визнає – своєрідний «закреп»?), та ще й з урахуванням статусу суперників, з якими довелося грати, дедалі більше схиляє до думки, що проблема акліматизації у Катарі в листопаді наступного року перед нашими футболістами не стоятиме…
…І нічия, за яку хочеться аплодувати
Україна – Франція – 1:1
Нічия кількаденної давнини у Казахстані й нічия з французами у Києві. Обидві оцінюються однаково – одним очком. Але настрій після двох матчів – діаметрально протилежний.
Трохи «кислуватий» вираз обличчя тренера французької збірної Д.Дешама, з яким він потиснув руку українського колеги після гри, свідчив про те, що цей матч завершився не так, як він очікував. Перший тайм ясно дав зрозуміти, за що нам треба любити нашу збірну. Причому це любов не з відтінком жалю чи співчуття – мовляв, хотіли, старалися, але не змогли. Хотіли і старалися – це, безумовно, було присутнє на полі. Але до них додалися ще два надзвичайно важливі компоненти: могли і вміли. Могли майже на рівних  змагатися з чемпіонами світу (а то й переважати їх) у тактиці, функціональній готовності (зокрема пресингу), що суттєво нівелювало перевагу французів у техніці. А стосовно імпровізації, несподіванки в діях, то наші могли  дати фору «жабоїдам» – пригадати хоча б оригінальний пас Ярмоленка на Циганкова і ще два приклади від Андрія на тему, як треба позбуватися опіки в штрафному майданчику і відкриватися на передачу партнера.
Зрозуміло, що і французи намагалися показати, що титул чемпіонів світу щось таки вартує. Однак одразу ж після їхнього найгострішого моменту, коли Погба на 44 хв. тонким пасом вивів на побачення з П’ятовим Марсіаля (наш голкіпер зіграв бездоганно), гості отримали м’яч у свої ворота. Передача з глибини поля знайшла Яремчука, котрий виграв силову боротьбу на фланзі й переадресував м’яч на Шапаренка. Удар хавбека «Динамо» у верхній кут був невідпорним.
Після перерви французи вийшли на поле з явним наміром прибрати гру до рук. Вже на 50 хв. проблема, як висловився коментатор Віктор Вацко, прийшла з повітря. Після передачі з флангу верхову боротьбу виграв височенний Рабьо, після скидки якого Марсіаль таки пробив ворота П’ятова. Пропущений гол не деморалізував українців – вони й далі намагалися шукати шляхи до воріт Льоріса, не забуваючи при цьому й про те, що десь неподалік від їхніх власних воріт чигає завжди готовий на всілякі капості Грізман. Ярмоленко, Циганков, Яремчук, Тимчик, Шапаренко доволі непогано взаємодіяли між собою, тримаючи захист і голкіпера французів у тонусі. Не міг поскаржитися на нудьгу і П’ятов – Бензема, котрий вийшов на заміну, на 77 хв. легенько відкинув м’яч на Діаба, котрий бив, здавалося, напевне, але, на наше щастя, лише «поцілував» ударом стійку. Кінцівка гри, з огляду на деякі неприємні традиції нашої збірної, обіцяла бути напруженою, але  штурму воріт П’ятова з боку французів так і не відбулося, а остання атака залишилася за нашими.
Отже, 1:1. І – знову відчуття досади. Ну як же так можна: більш ніж достойно провести обидва матчі з чемпіонами світу, а в обох поєдинках – з казахами, фінами – припуститися таких безглуздих «ляпів»? П’ять нічиїх у п’яти матчах кваліфікації – чи дасть можливість така виняткова «миролюбність» претендувати на поїздку до Катару в листопаді наступного року?
Ігор ДУДА