Невролог з Тернопільщини Андрій Надкевич лікує наших бійців, покалічених війною

За останні 5 місяців Микулинецька обласна фізіотерапевтична лікарня прийняла більше тисячі українців, які постраждали від війни. Серед тих, хто щодня бореться за здоров’я наших воїнів, – невролог, кандидат медичних наук Андрій Надкевич. Він ефективно застосовує власні авторські методики лікування з використанням рефлесотерапевтичних методів.

Цього лікаря можна назвати митцем у сфері медицини, адже він – першовідкривач, який винаходить крила української медичної науки у сфері лікування болю в спині та ускладнень остеохондрозу хребта(міжхребцевих гриж). Методики, які пан Андрій розробив на базі Микулинецького медзакладу, дали змогу зменшити частоту рецидивів, загострень та скоротили термін лікування вертеброгенних больових синдромів. За 26 років практики медик вилікував чимало жителів Польщі, Австрії, Німеччини, а також багато відомих українських спортсменів, письменників, громадських діячів. Сьогодні ім’я Андрія Надкевича є брендом КНП «Микулинецька обласна фізіотерапевтична лікарня реабілітації».

– Пане Андрію, чому обрали медицину?

– Так  склалася доля. Народився на Житомирщині у сім’ї лікарів, батько був військовим хірургом, а мати відомим терапевтом. Військову хірургію не можна назвати територіально стабільною справою, бо  ми часто переїжджали з міста у місто, але це мені подобалося. Колись лікарів не було так багато, як сьогодні, тому мама свого часу була єдиним медиком на всю околицю, а хата ніколи не зачинялася – до батьків йшли люди в будь-яку пору року та час доби. Навіть коли ми приїжджали у відпустку до бабусі й дідуся в мальовниче село над Стрипою Гайворонка, що на Теребовлянщині, місцеві жителі ледь не вишиковувалися у чергу.

У 80-ті роки батько почав працювати на військовій кафедрі у Тернопільському національному медичному університеті ім. І. Я. Горбачевського, тож ми осіли на Тернопільщині. Оскільки обоє батьків були  медиками, мені хотілося продовжувати родинну справу. Спочатку думав, що стану хірургом, навіть ходив у хірургічний гурток. Потім вступив на медичний факультет  згаданого університету, але мрія стати хірургом не справдилася…  Бабуся почала хворіти, тричі мала інсульт, і я хотів їй допомогти.

На четвертому курсі потрапив на лекції професора Світлани Шкробот, яка дуже цікаво розповідала про неврологію. Спеціалізація мене настільки захопила, що згодом вирішив бути неврологом. Тому й інтернатуру проходив у Тернопільській обласній психоневрологічній лікарні під керівництвом професорки. Саме Світлана Іванівна стала, так би мовити, хресною мамою у неврології, а науковою матір’ю можу назвати професорку Лілію Бабінець, яка зацікавила науковими розвідками, нетрадиційною медициною, а також стала керівником моєї дисертації «Клініко-патогенетичне обґрунтування комплексного лікування з включенням рефлексотерапевтичних методів у хворих з вертеброгенними рефлекторними попереково-крижовими больовими синдромами і супутнім остеодефіцитом».

У Харківському інституті неврології, психіатрії та наркології Національної академії медичних наук України зустрів академіка, професора Петра Волошина, який став для мене орієнтиром в науці та надихнув на написання докторської дисертації.  За 26 років у медицині зрозумів, що ця галузь не є звичайною професією. Для мене – то спосіб життя та важка праця, де ти фактично служиш людям. Тут немає вихідних чи відпусток.

– З якими захворюваннями найчастіше має справу сучасний невролог?

– Хвороби істотно помолодшали, частіше хворіє працююча молодь, адже переживає чимало стресів, нераціонально харчується та веде нездоровий спосіб життя. Батьки приводять дітей від 3-ох років з больовими синдромами в спині, які виникають від  неправильного сидіння за партами, малорухомості через захоплення ґаджетами. Як не дивно, старше покоління має істотний генний запас міцності й хворіє рідше.

Сьогодні спеціалізуюся на реабілітаційному лікуванні захворювань опорно-рухового апарату, хвороб центральної та периферійної нервової системи та їхніх наслідків. Досліджую сучасні тенденції поширених хвороб в Україні – постковідних ускладнень  (неврити, астенічні синдроми, енцефалопатії, інсульти, розлади серцево-судинної системи), ускладнення гриж, загострення всіх хронічних захворювань кістково-м’язевої та  нервової систем. До речі, війна та ситуація з ковідом погіршили ситуацію – люди вчасно не звертаються до лікарів й задавнюють болячки, які можна було б легко вилікувати у медзакладі.

– Пане Андрію, ви не звичайний медик-практик, а  перший у сучасній Україні лікар-реабілітолог, який здійснив грандіозне відкриття, що змінило обличчя  медицини. Розкажіть детальніше про науковий вимір.

– Після того, як я закінчив інтернатуру, Зіновій Ясеник, генеральний директор КНП «Микулинецька обласна фізіотерапевтична лікарня реабілітації», запросив мене на роботу. Згодом почав писати кандидатську дисертацію на базі водолікарні. Виокремив 300 пацієнтів з різноманітними вертеброгенними грижами та поперековими больовими синдромами в спині. Виходячи з індивідуальних особливостей пацієнтів, до половини контрольної  групи застосував традиційне лікування препаратами та фізіопроцедурами, до решти – комбіноване,  у якому поєднав нетрадиційну медицину, авторські методики та типове лікування поперекових гриж. Упродовж 9 років спостерігав за реакцією пацієнтів на лікування, підтримував зв’язок навіть після того, як вони вилікувалися, щоб оцінити можливі наслідки. Лікування болю у спині, спричинених грижами, здійснював, застосовуючи голкорефлексотерапевтичні методи, зокрема, вперше випробував фармакопунктуру – це коли введення ліків відбувається цілеспрямовано в точки акупунктури. Цей спосіб лікування виявився плідним. До цього в Україні були методики, але моя виявилася найдієвішою, бо вдалося поєднати існуючі методи та вдосконалити їх. Унікальності цьому дослідженню додавали ще й лікування за допомогою сірководневих ванн. Дослідив, що якщо застосовувати сірководневі ванни та рефлексотерапію, у пацієнтів відбувається стабілізація втрати кісткової тканини і навіть нарощення кісткової маси. А це дає змогу боротися з остеопорозом (нестачею кальцію у кістках), який сміливо можу назвати пандемією ХХІ століття.

Врешті мені вдалося винайти дієвий метод лікування гриж і больових синдромів без хірургічного втручання та з мінімальним використанням медикаментів. Ефективність методу доведено науково, адже всім пацієнтам проводили комплексне обстеження – від МРТ до регулярного аналізу крові. Тобто це було ще й дороге задоволення, доводилося вкладати власні кошти в реактиви, обладнання тощо. У 2019 році захистив кандидатську дисертацію та поділився доробком з іншими лікарями. Відтак дослідження  були успішно впроваджені в амбулаторних і стаціонарних закладах у 15 областях України.

– Це вражає! Ви дев’ять років працювали над дослідженнями, а сьогодні презентували їх у відкритому доступі в мережі Інтернет. Чому не засекретили?

– Коли дослідження закінчилося, всі патенти та інформацію залишив у відкритому доступі, бо вважаю, що воно має приносити користь людству. Загалом у науковій медицині не місце конкуренції, адже всі лікарі мають працювати на благо пацієнтів. Звісно, зареєстрував два патенти, аби зберегти авторське право на дослідження, але вони не є комерційними, бо не робив дослідження для власної фінансової вигоди. Якщо моє відкриття комусь допоможе, буду тільки щиро радіти.

– То ви прихильно ставитеся до нетрадиційної медицини?

–  У 2010 році за підтримки професора Лук’яна Андріюка займався народною та нетрадиційною медициною на базі Львівського медичного університету. Отож сьогодні маю право її практикувати. Наразі надаю перевагу і дослідженням фітотерапії, яка справді допомагає лише за умови тривалого вживання відповідних трав. Вивчаю голкотерапію, яка дешева та доступна для людей, а також гірудотерапію, апітерапію, кінезіотерапію, остеопатію, мануальні методики та ін.

– Якщо правильно розуміємо, дослідження вдалося реалізувати завдяки унікальності микулинецьких сірководневих джерел, які є ще одним способом нетрадиційного лікування пацієнтів?

– Так, микулинецька вода унікальна, й завдяки їй ця місцина поступово стає центром наукових досліджень в Україні у сфері реабілітації. Місцева вода має природну збалансовану кількість корисних елементів, яка без змін та хімічних добавок напряму тече з свердловини до ванн пацієнтів. Лікування місцевими водами доволі популярне, сюди приїжджають люди з України та світу (Польщі, Італії, Німеччини). І справді, для чого українцям їхати за кордон на лікування, якщо поруч є своя «подільська Швейцарія».

– Хто із відомих медиків для вас є світочем, на кого хотіли б рівнятися?

– Безмежно захоплююся своїми наставниками – професорами Лілією Бабінець, Світланою Шкробот, Петром Волошиним, Лук’яном Андріюком. Вдячний за підтримку члену-кореспонденту Національної академії наук та ректору Тернопільського національного медичного університету, де я навчався, Михайлові Корді, який  активно підтримує всі мої наукові дослідження. Захоплююся тими, хто постійно працює над собою на благо пацієнтів.

– У соцмережах активно ділитеся сертифікатами про проходження курсів та майстер-класів…

– Справді, вважаю, що вчитися потрібно все життя. Сьогодні активно вивчаю англійську, адже більшість фахової літератури опубліковано саме цією мовою. Спеціально здав тест на рівень володіння В2. Вважаю,  лікар має володіти іноземними мовами, але й не забувати своєї солов’їної, – нещодавно здав тест на знання української з результатом 97 балів. Також генеральний директор закладу Зіновій Ясеник направив мене на навчання у сфері менеджменту та охорони здоров’я. Він вважає, що лікарю потрібна не тільки медична освіта. З його благословення  отримав ступінь магістра у Західноукраїнському національному університеті.

– Однак ви не тільки лікар, а й активний громадський діяч та волонтер. Розкажіть, будь ласка, про цю частину свого життя.

– Ще у студентські роки працював волонтером та медбратом у Тернопільській обласній організації Товариства Червоного Хреста. Разом з однодумцями-волонтерами – керівником ансамблю «Збруч» Василем Ірмійчуком, народним депутатом України Миколою Люшняком, керівником загальноуніверситетського волонтерського руху медичного  університету «Misericordia» доцентом Тарасом Кадобним, лікарем Михайлом Андріяшем, головою Спілки слов’янських письменників Володимиром Барною, фінансовим аналітиком Тетяною Харченко, студентами Тернопільського національного медичного університету Анастасією Надкевич, Мартою Струк, Іллею Сороківським, Мартою Рибенчук, Іваном Климашем, Віталієм Влохом – допомагаємо нашим військовим та переселенцям з зони бойових дій, збираємо кошти, закупляємо та передаємо їм необхідні речі, гігієнічні засоби, одяг, їжу, медикаменти, іграшки для дітей наших захисників. Сьогодні співпрацюємо з 23 партнерами, серед яких – лікарні, школи та реабілітаційні центри. Тож разом з волонтерами проводимо  уроки арттерапії, навчаємо охочих надавати першу медичну допомогу та проводимо різні заходи, займаємося патріотичним вихованням – організовуємо пам’ятні святкування та акції. Вважаю, у наш час кожен повинен виявляти активну громадянську позицію, має розуміти потреби армії та намагатися їй допомогти.

– Не здивуємося, якщо скажете, що маєте час на хобі.

– На жаль, мало… Однак деколи можу піти на риболовлю, люблю читати книги. Зазвичай релаксую разом із сім’єю, часто розрядку отримую під час спілкування з дворічним сином Лук’яном. Приділяю медицині та навчанню багато часу, тож інколи страждає сім’я. Розумієте, не можу навчатися та працювати у пів сили, бо у моїх руках людські життя. Дружина Надія, хоч деколи свариться, бо рідко бачить чоловіка, але завжди розуміє та підтримує мене. Саме вона дає мені впевненість у власних силах, аби успішно долати проблеми життя.

– Над чим наразі працюєте?

– У час війни підтримка Збройних сил України – пріоритет кожного українця, багато часу займає волонтерство і робота. Пишу докторську дисертацію, займаюся дослідженням постковідних синдромів (цереброваскулярних ускладнень), вивчаю віддалені наслідки ковіду та способи реабілітації. Торік став головою комісії з питань охорони здоров’я та реабілітації обласного відділення Українського фонду культури, адже вважаю актуальною проблемою сучасності  саме реабілітацію поранених учасників російсько-української війни. У наш медзаклад потрапляють багато складних хворих з політравмами, які почасти потребують не те що тривалої, а пожиттєвої підтримки, яка має відбуватися комплексно. 

– Про що мрієте?

– Мрія одна – перемога. Звичайно, як і всі українці, хочу щоб в Україні настав мир, наші воїни повернулися живими додому. Хочу, щоб син виріс гідною людиною, а щодо професійної діяльності, то мені подобаються слова Блаженнійшого Любомира Гузара, який сказав: «Робіть свою роботу добре, незалежно від того, хто при владі і які виклики перед нами. Робіть кожен день свою роботу і не тільки заради самого себе, робіть разом з іншими і для всіх. Нам не можна і не треба втрачати надії на кращі часи. Замість того, аби зневіритися – беріться до роботи». Оце моя мрія – робити свою справу добре.

– Чи можете дати поради для тих, хто хоче потрапити у лікарню лише задля профілактики?

– Рекомендую пацієнтам мінімум раз на рік здавати загальний аналіз крові, аналіз на рівень цукру, проходити кардіограму та флюорографію, жінкам обов’язково потрібно пройти обстеження у гінеколога та мамолога, а чоловікам – проктолога. Насправді, кожен має пам’ятати, що від медицини залежить лише 10% вашого здоров’я, 35% – здоровий спосіб життя, 15% – харчування, 40% – генетика. Дивотаблеток немає, якщо людина завчасно не потурбується про себе. Я можу порадити: правильно дихайте (вивчіть декілька вправ дихальної терапії, або регулярно гуляйте на свіжому повітрі), пийте достатньо води (близько двох літрів на день), їжте вчасно (не навантажуйте шлунок на ніч, зменшіть кількість вживаних жирів, солодкого, мучного, перед прийомом їжі пийте склянку води, аби швидше насититися), постійно рухайтеся (щоденно 15 хвилин активно тренуйтеся чи хоча б швидко ходіть), навчіться відпочивати та позитивно мислити. Наповнюйте своє життя надіями, а не страхами, тоді воно матиме сенс та буде радісним.