Невістка

…Цілуючи мамині руки, Василь вперше і востаннє відчув губами, які ж вони сухі і холодні. Допоки жива була Мотря, синові мало доводилося бувати з нею. Сімейні клопоти, робота, дитина – все це забирало чи не весь його час. А якщо інколи й випадала вільна хвилина, любив порибалити. Там, і тільки там, на березі озера чи річки, він міг бути самим собою.
Коли, з якої оказії склалося у його житті так, що перебував у постійній душевній муці? Один Василь, що жив у ньому з самого дитинства, ненавидів того Василя, яким став…
…Мотря виховувала сина сама. Про батька дитини нікому не зізналася. І родичі, і найближчі подруги на запитання «хто ж він?» чули лиш німе зітхання і бачили благальний погляд: “лишіть мене у спокої”.
Василько ріс допитливим, розумним хлопчиком. А в юначі роки став просто красенем. В армію Василя проводжати вийшло мало не всеньке село. Дівчата, котрі відверто залицялися до нього, не ховали сліз. Плакала Мотря. Ой, як тяжко плакала! Її материнське серце неначе відчувало щось лихе. Люди заспокоювали як могли, а та ніби й не чула. Йшла, повиснувши на Васильковому плечі, не очима, а лиш ногами шукала собі дорогу.
Служити а армії Василеві довелося аж три роки. Забрали його у Башкирію. Листи писав справно, майже щотижня отримувала Мотря тоненького солдатського конвертика. Скупими словами оповідав про своє життя-буття. Наприкінці листа завжди було: “Як ви там, мамо? Чи здорові?” І оте “як ви, мамо?” змушувало щемно битися її серденько. У тих кількох словах Мотрина уява малювала і синівську любов, і його тугу, і турботу за неї. Чекала і боялася, аби нічого не сталося з її Василем, аби приїхав живий та здоровий. А там – як Бог дасть.
…Люди копали картоплю. Мотря, втомлена, сіла перепочити. Розпалила сухе бадилля. Димом заволокло довкола. І раптом побачила чоловіка у військовій формі, що йшов навпростець. Та ж це її Василь! Спочатку не повірила своїм очам, думала, привиділося у сірій пелені. Та ні, таки він. Зірвалася на ноги і побігла йому назустріч. Вже безсилими руками обвила його голову. Цілувала, плакала й сміялася, а далі – знову і знову плакала. Василь поводився дещо стримано. За хвилю вела сина під руку на подвір’я. Сусіди, що полишили копати, також поспішили за Мотрею. Аякже, така оказія – Василь вернувся!
Біля хати заплаканий погляд матері набрів на якусь жінку. Та стояла, зіпершись на одвірок. У руках тримала чималенький клунок. Молодиця була худа й висока на зріст. Насуплено й скоса зиркнула з-під брів на Мотрю.
– Знайомтеся, мамо, це Тамара.
– Яка така Та-мара? Звідки вона, сину? Хто вона нам? – запитання сипалися одне за одним.
– Я пізніше все розкажу. А зараз ходімо у хату, он люди збираються, нема чого їм тут робити.
Від таких синових слів Мотрі стало моторошно. Хіба таке може бути, аби він, її привітний і добрий Василь, не хотів привітатися з односельцями, не покликав їх у хату, не пригостив. Мовчки витерла хусткою мокре від сліз обличчя і відчинила двері. Слідом за нею побрів Василь, за ним – Тамара.
Тут, у хаті, Мотря вже відверто розглядала незнайомку. Розкосі очі, приплюснутий ніс, широкі скули свідчили про приналежність її до іншої національності. Як з’ясувалося пізніше, Тамара була й іншого віросповідання. Українською не розмовляла й не розуміла жодного слова. Де і коли доля звела її Василя з цією чужинкою, так і не довідалася. Єдине, що процідив крізь зуби: “Не переживай, вона скоро звідси поїде”. З цією надією й зажили.
“Невістка” потроху призвичаювалася до сільського життя. І не те, аби вчилася нехитрого селянського ремесла, навпаки – по всякому уникала роботи. До людей – крізь зуби сухе “драсьтє”, до Мотрі різко – “мамаша”, а як та загадає щось зробити – “я нє панімаю, как ета дєлать”. Для всіх Тамара довший час була вдивовижу. Між себе у селі старі й малі називали її “та Мара” і не інакше.
Василеві друзі й сусіди хто відверто, хто поза очі насміхалися. Зумисне голосно, аби той почув, казали: “Файне ябко все в гноївку впаде”. Василь, як загнаний у пастку звір, лиш зрідка огризався. І тільки погляд маминих очей завдавав йому справжнього болю. Її німе “коли?” – заставляло сина знічено ховатися.
Тим часом Мотря стала помічати зміни у невістчиній поставі. Незабаром стало відомо, що Тамара чекає дитину. Було зрозуміло, що жінка вже ніколи й нікуди не поїде.
Відтепер на всю вулицю, крім звичного: “Васіль, прінєсі вади!”, “падметі пол!”, лунало -“пастірай пєльонкі!”
Мотря більше ніколи не мала спокою. Мучилася докорами рідні: “Як так твій Василь живе? Без шлюбу, з нехрещеною…” Страждала й від того, як сильно змінився її син. Майже ніколи не бачила на його обличчі такої рідної усмішки, не чула його сміху. Потроху й сама стала цуратися людей, аби лиш не відповідати на безкінечні “Як там твої молодята?”
Невдовзі невістка, залишивши малюка Мотрі, подалася у місто на роботу. На швейну фабрику взяли її різноробочою. Прасувала одяг, пришивала гудзики, а оскільки і тут нічого “нє умєла і нє панімала”, опинилася у приймальні директора. На диво, ним виявився росіянин, який за двадцять років проживання в Україні так і не вивчив української. Тамара зразу ж відчула “радімую душу”, і вже замість того, аби писати заяву на звільнення, написала заяву про “переведення на іншу роботу”. Так вона стала “лічной сєкретаршей” шефа. “Дружила” з директором не на жарт. Наслідки цієї “злуки”  найбільше відчували працівниці цеху, де колись півроку “капарала” Тамара. За найменшу провину будь-яку з них викликали “на ковер” і примушували писати пояснюючі записки, звичайно ж, російською мовою. Подейкують, що ці “обяснітєльниє” читали секретарка й директор під час інтиму. Вже за два роки Тамару прийняли кандидатом у члени КПРС, ще за рік – членом партії. Того ж таки року її сім’я отримала трикімнатну квартиру.
Тамара перебралася у місто. Перебрався туди і Василь, а оскільки дружина днювала й ночувала “на работє”, був для сина за батька і за матір. Варив, прав, прасував… Зрідка з сином навідували Мотрю. Як правило, це траплялося лише тоді, коли Тамара була “в командіровкє”. За інших обставин такі вольності різко присікалися. “Зачєм ето? Єй і самой неплохо живьотся. Пускай прівикаєт!”
Отак і жили – на самотині Мотря, в душевних муках Василь, і лиш Тамара була всім задоволена. Домоглася таки свого. Чужа серед чужих, змогла міцно стати на ноги і почуватися як удома. Та хіба вдома їй би так добре жилося? Мабуть, ні. Бо жодного разу не відвідала свою батьківщину, не затужила за людьми, що дали їй життя.
…Мотря відходила у засвіти, так і не дізнавшись, як доля звела її сина з чужинкою. Господь послав їй безболісну смерть. Сусіди обмили і спорядили тіло. Дали знати Василеві. Той примчав чимдуж. У сльозах цілував складені на грудях руки і знову ховав свій погляд – ні, вже не від мами, – від людей, від всього світу.
Марія ТКАЧ
м.Тернопіль