На Донбасі вже навчилися розпізнавати правду і брехню, друзів і ворогів…

До війни він жив у самісінькому центрі Донецька. Працював адміністратором у магазині. Отримував непогані гроші. Тому події 2013-14 років спочатку сприйняв вороже. Тим більше, російське та місцеве донецьке телебачення робили свою справу, вміло переконували східняків, що в Києві – фашисти, що вони ображають «наших», донецьких… 
Так почав свою розповідь про Революцію Гідності та військові дії на Донбасі боєць Збройних сил України з позивним «Сєпер». Сподіваюся, ви розумієте, чому ми не можемо ні назвати його імені, ні показати фото.
– Як ти з такими поглядами опинився на українському боці?
Обстановка в Донецьку була жахливою, я отримав можливість порівнювати реалії з картинкою в телевізорі, і ми з батьками переїхали в Дніпропетровську область. Я почав займатись допомогою переселенцям, які не мали житла, їжі. Адже повністю розумів критичність їхнього становища. Ми організовували ярмарки, їздили по школах, працювали через місцеві засоби масової інформації.
– Тепер ти живеш за межами Донецька, маєш можливість бачити реальну картину життя українців, а не ту, яку підсовують росіяни. Це якось змінило погляди на життя?
– Звичайно. На окупованій росіянами території (а це моя батьківщина), я з самого початку бачив російських бійців, це були «кадировці». Місцеве населення боялося їх, але не сміло нічого казати. Адже боялося й українських «каратєлєй» і надіялося, що з приходом «русскіх» тут знову буде «совдепівський рай». Наївні… Ніхто й не планував покращувати їхнє життя. Росія обманула народ Донбасу і використала його в своїх політичних цілях.
Виїжджаючи з Донецька, я ще встиг побачити репортаж на російському телеканалі, де розповідали, що Порошенко видав наказ, який змушує усіх чоловіків-переселенців вступати у ряди ЗСУ і воювати. А жінок забирають у табори, де вони шиють військову форму. Вже не кажу про поширення чуток про з’їдених дітей, розп’ятих хлопчиків… А один репортаж убив мене морально. Якісь жіночки розказували одна одній, що бачили, як українські військові прив’язали дівчину до танка, волочили цілий день, а потім згвалтували… Ті, хто поширює подібні фейки, видно, мають місцеве населення за недоумкуватих дурників. Якщо логічно, то кого там уже було гвалтувати після волочіння за танком. Але… були такі, які вірили. Тому я досі не можу зрозуміти, чому не блокували російські ЗМІ і ніхто не намагався відновити українське телерадіомовлення на окупованих територіях. І ще велика помилка
української влади в тому, що вона не зуміла допомогти переселенцям: надати їм притулок, забезпечити житлом, роботою. А ці люди, не отримавши очікуваної допомоги, поверталися в Донецьк і ставали у ряди так званих ополченців.
– Тоді ти вирішив піти в ЗСУ і воювати проти окупантів?
– У 2015 році я поїхав на блокаду Криму, щоб підтримати татар у їхній боротьбі з московськими окупантами. На той час я остаточно зрозумів, що Росія – ворог. На Новий рік ще поїхав у Донецьк відсвяткувати з друзями. Телефон заховав, ніяких документів, які б вказували на мою причетність до визвольного руху, не брав. Місто мені нагадувало Чечню, Абхазію. В Донецьку мені відразу запропонували вступити в батальйон «Сомалі». Там служив один мій знайомий. Але почуте і побачене ще більше зміцнило мої переконання. Я повернувся в Дніпропетровську область, зібрав документи і підписав контракт зі Збройними силами.
– Ти не задумувався, що тобі доведеться стріляти у тих, з ким ти колись бавився, навчався, просто був знайомим?
– Це – війна. У кожного з нас – свої погляди, своя дорога в житті. Я дав присягу на вірність народові України, а хтось інший – на вірність сепаратистам. Це – наш вибір, а отже і дії мають бути відповідними. Так, на душі шкребе, що мешканці Донбасу розділилися. Але, правду кажучи, донецьких з протилежного боку малувато. Здебільшого проти України воюють росіяни.
Я ж розповідав тобі, що жив у центрі міста, тому дружив з багатими хлопцями, мажорами. Ніхто з них не воює, половина виїхала в Росію, інші живуть у мирній Україні. Їм добре без війни.
Так, частина знайомих, які любили добряче випити, вживали наркотики пішли в ряди так званого «ополчєнія». Скажімо, ще до війни я знав такого собі Володимира Маковича. Він вештався біля кіосків, де розливали горілку, та був своєрідним клоуном серед любителів випити. І хоч ніколи не мав грошей, проте завжди ходив п’яненьким. Коли ж розпочалися події 2014 року в Донецьку, я дивився телевізор і побачив цього «алкашика» серед керівників псевдореспубліки. Це – той самий Макович, який зачитував декларацію про незалежність так званої ДНР. Також він зачитував звернення до Ріната Ахметова, коли той назвав бойовиків пройдисвітами, які взяли регіон у заручники. Якийсь час Макович був головою «верховної ради ДНР». У липні 2014 року, в період загострення боротьби за владу, його заарештували інші бойовики, а 2017 року він помер.
Чи візьмімо Дениса Пушиліна, який уже тривалий час преться до влади в Донецьку. Він же в 2012 році обманював місцевих і «розводив» їх на гроші, пропонуючи акції фінансової піраміди МММ. Тоді Пушилін ходив по Донецьку з двома напівголими дівчатами і роздавав листівки…
– Коли ти зіштовхнувся з реальною війною, то не пошкодував, що пішов воювати?
– Моя війна була реальною з самого початку. Тому події на фронті не стали чимось новим. Я бачив, як на залізничному вокзалі Донецька вбило жінку і вона лежала на зупинці; як застрелили помічника Пушиліна. Мій тато потрапив під артилерійський обстріл і встиг заховатися за бетонним перекриттям. А поряд стояли два прибиральники… Вони загинули на місці.
Смерть на фронті дихнула мені в обличчя у серпні 2016 року. Наші позиції тоді розстріляли з артилерії, мінометів. Загинув один побратим, мене поранило…
– Ти – в 2014-му і тепер: багато відмінностей?
– Нині я повністю українець, підтримую свій народ, армію. А тому часом боляче, що не все робиться так, як треба. Командування армії допускає дуже багато помилок, через які контрактники розбігаються і не хочуть воювати. У бійців – лише обов’язки, а хочеться і прав. Не допомагає збільшення грошового забезпечення. Бо воно все одно мізерне. На роботі в Польщі можна заробити в рази більше. У нас така бюрократія, яка породжує на війні корупцію, алкоголізм. Наприклад, приїжджає комісія, я їм доповідаю, що для ведення ефективніших бойових дій не вистачає такої-то техніки, таких-то запчастин. А їм начхати на це! Лиш би все грало у звітах. Вони вимагають від мене купу непотрібних паперів, аби прикрити свій зад. А допомагати не хочуть. Відповідно, за допомогою потрібно звертатися до волонтерів, вкладаємо і свої гроші.
– Не вбиває у тобі ця ситуація бажання воювати?
– Я борюсь із цією системою. У мене є підрозділ, яким я командую. І на його прикладі намагаюся довести, що можна жити по-новому. З людьми своїми діємо за справедливістю, йдемо назустріч один одному. Більшість цінує таке ставлення, відповідає довірою. Хоча були випадки, коли треба було вчинити кардинальні і суворі кроки. Мусив звільнити бійця – був хронічним алкоголіком. А тому міг бути небезпечним як для себе, так і для оточення.
– Ти мав хороший приклад у житті?
– Навпаки. Колись мною командував один військовий, який, м’яко кажучи, дуже негарно чинив з підлеглими, постійно створював чи сам потрапляв у неприємні ситуації. Я дав собі слово, що коли отримаю підрозділ, не буду таким, як він.
– Яким ти бачиш шлях звільнення Донецька?
– Однозначно, що штурм нічого не дасть. Точніше, загине багато мирних жителів і українських військових. Росіяни там створили величезні укріплені райони і просто так не відійдуть. Нам потрібно закрити кордон з Росією, тоді ситуація зміниться повністю. Навіть місцеві жителі вже навчилися захищатися. Це не 2014 рік, коли Донецьком ходили банди козаків, «кадировців», найманих росіян, грабували, «кришували» бізнес. Тоді це були безкарні злодюги, які використовували ситуацію для свого збагачення. Пригадую, як вони маленьку дівчинку на смерть переїхали машиною, як старенького водія автомобіля просто розстріляли, бо він «підрізав» автомобіль бойовиків. На Донбасі вже навчилися розпізнавати правду і брехню, друзів і ворогів. Вони потроху звільняються від фальші, впливу пропаганди. Їм потрібно лише допомогти звільнити свою землю.
– Росія все ж міцно осіла в Донецьку! Що потрібно робити нашій владі, аби повернути місцевих жителів у лоно України?
– Наприклад, Росія видає випускникам донецьких вузів свої дипломи, з якими можна працювати у них. Тобто, московські окупанти свідомо асимілюють східняків, перетворюють громадян України на громадян Росії, дають можливість виїхати з України, аби натомість поселити в Донецьку, Луганську закоренілих москаляк. Ними тут буде легше маніпулювати.
Владі України треба все це пояснювати мешканцям Донбасу, прорвати інформаційну блокаду. А сепаратистські телевізійні вишки просто знищити. Як таке може бути, що на нашій підконтрольній території дуже якісно працює їхнє телебачення? На п’ятому році війни вже час навести лад хоча б із контрпропагандою. І ще одне. Як не було би боляче це казати, але українська влада нарешті має почати жити і працювати для людей, а не для себе.
Хоча я не розумію і мешканців Донецька. Вони слухають кремлівську пропаганду, обзивають нас «фашистами», а самі їдуть на материкову Україну за пенсіями, допомогою… Не подобається вам Україна – їдьте в Росію. Вас ніхто не тримає. Думаю, що окремі з них прекрасно розуміють, що і в Росії вони нікому не потрібні. Їх використають там як крикунів та й забудуть. А як потім жити, як людям в очі дивитися?
Михайло УХМАН