Мить життя

– І доки ти будеш мені нерви їсти? – Зоряна нервово бігала із одного кутка у інший, похапцем витирала пилюку, де могла – на шафці, у серванті, на екрані телевізора.

– Чого ти, дитино, така лиха? – втомлене запитання із ліжка прилетіло до Зоряни, мов докір.

На мить вона відчула себе найгіршою у світі людиною, але злість перемагала.

– Ви от лежите, а я маю працювати на два фронти, – сердито виривалися слова. – Удома пекло, і у вас таке ж.

– Що вже там сталося? – зітхнуло запитання.

Зоряна присіла на стілець. Що сказати? Думки плуталися, і хотіла б їх впорядкувати, та зась – ніби хтось наврочив. Якась відьма, чи повний місяць у вікні. Маленькому, нещодавно пофарбованому. Запах ацетону досі витав у кімнаті. Сама ж і зробила ремонт отій недолугій. І навіщо тільки?

Вона люто глянула на ту, що лежала на ліжку.

Там заворушилися. Ну, ось! Захоче встати, та не зможе, і знову треба буде вислуховувати усе. Навіщо це їй?

– Не смійте навіть! – Зоряна підбігла до ліжка. – Ви зараз спробуєте встати, а я навіть вкласти назад вас не зможу.

– Чому це? – запитали втомлено. – Для тебе ж неважко, маєш сили.

А, бодай тебе! Вона що, знущається? Те, що має зайву вагу, не привід до насмішки.

– Лежіть, я відро принесу на потреби, – процідила крізь зуби.

Поки ота, що на ліжку, ворушилася, Зоряна увімкнула телевізор.

– Збав звук, – простогнало збоку. – Вухо ріжуть оті новини, кругом смерть та катастрофи.

– Будь ласка, запрошую в реальність, у миті життя, – огризнулася Зоряна. – А то все мелодрами та комедії.

– Що із тобою? – співчуття із ліжка були ножем у серце.

– Давай поговоримо, – попросилося милостинею.

Ага, навіщо? І так усе ясно – нема кому виговоритися, то вона, Зоряна, у жертву. Та чомусь стало шкода отієї нещасної. Вона здорова, а ота путньо встати не може.

– Добре, – несподівано погодилась. – І що турбує, розповідайте?

На ліжку на мить замислились.

– Дитинко, як у тебе справи? – несподіване запитання викликало у Зоряни іронію .

Вона що, хоче втертися в довіру? Не подружка. Не мати. Ніхто.

Мить вагалась.

Людяність перемогла.

– Усе добре, – усміхнулась. – Микитка у Польщі, Аліночка прибігає іноді. Питає, як тут. Допомагає – то грішми, то харчами, то вас доглядати. То ліки принесе.

– А онучка твоя як? – цікавилося ліжко.

– Роксоланочка чудова дівчинка, весела. Питаю, як день минув, то вона каже: «Бабцю, добре, ми із мамою гру грали, лего складали».

– У школу їй пора, – посмішка збоку розтопила лід Зоряні.

– Та пора, пора, – погоджувалася, – як згадаю, скільки років минуло, то і страшно стає.

– Чому? «Мої літа – моє багатство», – тепер сміялися обидві.

– Як згадаю молодість, то дивно аж, – зізнавалася Зоряна. – Тато із мамою в інститут не відпускали, бо єдина донька, треба ж було, щоб господарство гляділа. Дві корови, три свині, гектар поля. А я, на свою біду, більше за книжкою хотіла висидіти. І на «відмінно» у школі вчилась, як на гріх. Після випускного тихцем зібрала речі і утекла, здала іспити у педагогічний, прийняли. А там і Олега зустріла. Батьки на радощах мене пробачили. Було весілля, ми обидвоє закінчили науку. У селі були дві вакансії у школі, от і пішли вчителювати. Я викладала математику, Олег – українську мову та літературу.

Замислилась.

– А там і Микитка народився. Гарний хлопчик. У школі дівчатка задивлялися. Те, що вчительки син, трохи його дратувало. Однокласники дражнили – «блатний», хоч ніхто із вчителів йому спуску не давав. Як і ми з Олегом. Змушували до книжки, отак.

Після школи йти вчитися далі не захотів, хоч як ми наполягали.

– Впертий, як і ти, – спокійно констатували у ліжку.

– Ага. А потім одружився , на однокласниці. – Зоряна говорила дуже тихо. – Народилася нам онучка. Тільки Олежик не встиг натішитися – з’їв рак. І у той же нещасливий рік померли батьки – спершу мама, потім тато.

– Така доля, – втішаюче зітхала кімната. – Зате маєш сина, невістку, онучку.

– Та так, маю, – Зоряна вже усміхалась. І минала ненависть до тієї, що на ліжку.

Телевізор, бо там транслювали якусь сльозливу мелодраму, дивитись не хотілося, тому вона пультом вимкнула «зомбоящик», таку назву придумала невістка.

Ніч добігала кінця, Зоряні злипалися очі. Незчулася, як задрімала.

…Аліна обережно відчинила двері. У клітчастій сумці дзеленьчали банки.

Відколи свекруха злягла із інсультом, щоранку мусила приходити, іноді і залишатися на ніч. Хотіла, було, найняти доглядальницю, але подивилася ціни на послуги – дорого. Підгузки дешевше.

«Треба поміняти», – гидливо подивилася на ліжко. – «Добре, що спить». Глянула на стелю – нещодавно побілила, начебто, нічого. Тріщин не видно. Невеликий ремонт, бо невідомо, чого чекати завтра. Куди люди прийдуть на похорон, у яку хату? Що подумають? Не доглядали Зоряну Ільківну рідні?

Іще Аліна непокоїлася – свекруха, здається, збожеволіла… Часто бурмотіла, що прибирає, доглядає за кимось, і казала про себе на ви. Наче у одному тілі жили дві особистості.

«Покличу завтра отця Анатолія, хай вичитає», – подумала. Тоді виклала сніданок на табуретку – потім погодує, і звично взялася до роботи…

Світлана ТРУХАНОВА-ДЗУДЗИЛО