Михайло ГОЛОВКО про сім'ю, заробітчанський хліб та перспективи Тернопільщини

Молодий, амбітний, впевнений у своїх поглядах політик. Кажуть, саме за такими людьми майбутнє. Мова про новообраного голову Тернопільської обласної ради Михайла Головка. У свої ще зовсім молоді роки він пройшов непростий шлях від заробітчанина, депутата міської ради до нардепа. 25 листопада під час першого засідання депутатів Тернопільської обласної ради сьомого скликання беззаперечна більшість обрала його головою облради.
Хто він, Михайло Головко, як людина, сім’янин і політик? Історією свого життя Михайло Йосипович поділився з читачами “Свободи”.
Щасливе дитинство у селі
“Мій батько родом із села Рожиська, а мама – з  Токів Підволочиського району. У рідних Токах я ходив у школу перших три роки. Далі навчався вже у Тернополі – спершу у школі №8, далі перейшов у школу №9, де й здобув середню освіту. Опісля вступив у Тернопільський економічний університет (тоді ще ТАНГ) на факультет «Міжнародна економіка».
Дитинство у мене було щасливе. Як усі, ганяв м’яча, пас корову. До слова, саме тоді отримав перший трудовий досвід – ходив разом зі старшими хлопцями на тік у колгосп, а ще працював на цегельному заводі. Пам’ятаю, з раннього ранку велосипедом їхав на свою першу роботу. А було мені лише десять років. Пригадую, мені так і не заплатили, вже десь аж через рік віддячили якимись купонами.
Були непрості часи, важко було прогодувати сім’ю. Так склалося життя, що у 1997 році мої батьки поїхали за кордон на заробітки. Я залишився старшим у сім’ї. Допомагав молодшим братові і сестричці. Тож мені довелося дуже швидко подорослішати, відчути, що таке відповідальність, опіка, дисципліна.
Спробувавши заробітчанського хліба, пішов у політику
Тема заробітчанства завжди була для мене важкою і болючою.  У 2002 році, маючи 19 літ, скуштував заробітчанського хліба. Будучи ще зовсім молодим, опинився у незнайомій країні, серед чужих людей. Попрацювавши на різних роботах, переживши немало не дуже приємних пригод, зрозумів, що так неправильно. Ми ж, українці, розумні, працьовиті, у нас багата земля. Вміємо заробляти, знаходити вихід із найскладніших ситуацій, кмітливі та далекоглядні. Тож, не довго думаючи, зібрав речі й повернувся на Україну, щоби щось змінити. Так і зайнявся громадсько-політичною діяльністю.
Тоді ж почав шукати політичну силу, котра б відповідала мої поглядам затятого націоналіста. Такою виявилася “Свобода”, тож вирішив розгорнути роботу з поширення її діяльності на Тернопіллі. Оскільки на початках про цю партію ніхто й не чув, все розпочинали з нуля. Допомагали однодумці – друзі, однокласники. Ми друкували газети, їздили по області, реєстрували осередки. Я горів ідеєю, жив нею.
У 2006 році став депутатом Тернопільської міської ради від «Свободи». А вже 2010-го по мажоритарці пройшов у міську раду. До слова, у міськраді я був наймолодшим депутатом. Та, незважаючи не вік, мав неабиякий запал, багато амбіцій, мало амуніції (сміється).  І хоча політичного досвіду було недостатньо, порушував надзвичайно важливі питання. Саме я запропонував запровадити заборону на продаж алкоголю у нічний час, що діє до сьогодні, а також категорично заборонити роботу “одноруких бандитів”, тобто ігрових автоматів, і багато іншого. Завжди намагався бути небайдужим до людських проблем, активним під час сесійних засідань. Пам’ятаю, коли закривали комбайновий завод, разом із людьми виходив на акції протесту. Повсякчас був зі своїми виборцями і відстоював їхні інтереси, не йшов на компроміс із совістю. Тож згодом за волею виборців став депутатом Верховної Ради України двох скликань.
Бути дружиною нардепа – ой як не просто
Моя дружина родом із мого рідного села Токи. Надзвичайно вродлива, усміхнена. Напевне, з першого погляду зрозумів, що вона – моя половинка. Мар’яна молодша за мене. Коли ми познайомилися, вона була ще школяркою. Тож я чекав, поки вона подорослішає. Неодноразово зустрічав її, коли приїздив до рідні на свята, бачились у сільському клубі. Аж якось, було це на Великдень у 2004 році, насмілився провести її додому. З тих пір ми разом. Через три роки Мар’яна стала моєю дружиною. Богу дякувати, нашій щасливій міцній сім’ї цьогоріч виповнилося 16 років. У нас зростає четверо синів. Мої козаки –  Гордій (10 років), Лук’ян (7 років), Богданчик (3 роки), Макарчик (1,3 рік).
Варто сказати, що Мар’яні довелося не просто. Надто тоді, коли я був у Верховній Раді. Адже життя депутата – це аж ніяк не робочий день з 9 до 18 години. У мене був абсолютно не нормований графік. Мар’яна самотужки давала лад малим дітям тут, а я був у столиці і не завжди мав час, щоби зателефонувати. Навіть коли приїжджав додому, знаходив лише кілька годин для дітей. Решта часу – депутатські клопоти, зустрічі з виборцями на окрузі, в селах, допомога Церкві. Дружині було дуже важко витримати такий темп. Сьогодні переконаний, воно й на краще, що цього разу я не пройшов до Верховної Ради. З’явилося більше часу для сім’ї, синів, коханої дружини…
Хочу бачити співпрацю між міськими радами, громадами та облрадою
Дійшовши висновків після останніх виборів, ми підготувалися до місцевої кампанії, успішно її провели. Основне, що люди бачать результат роботи партії “Свобода”. Надто в обласному центрі, де міським головою є наш однопартієць Сергій Надал. Нарешті Тернопіль почав змінюватись, процвітати, досягати високих рейтингів серед великих міст обласного значення. До слова, я твердо переконаний, що місто і область мають співпрацювати. В жодному разі у прийнятті важливих рішень не має бути ворожнечі, конфліктів, коли один одному палки в колеса ставлять. Плідна співпраця і розуміння – запорука успіху. Переконаний, що без розвитку обласного центру, не може розвиватися область. Та я сподіваюся на конструктивну роботу між усіма міськими радами, об’єднаними територіальними громадами, обіцяю надавати усім однакову підтримку і допомогу.
“Свобода” з 2009 року перебувала на Тернопільщині в опозиції. Щиро дякую виборцям, що повірили нам, що ми отримали такі хороші результати на виборах. І тепер всі разом, в тандемі плідно працюватимемо на благо нашого краю.
Перші кроки нового голови обласної ради
У нас є чимало стратегічних питань, які треба вирішити. Передусім, щоб мати економічне підгрунтя для розвитку нашого краю, ми маємо ухвалити стратегічний план. Переконаний, що нам врешті-решт потрібно використовувати наші переваги. До прикладу, логістичну. Тернопільщина розташована в центрі Західної України, тут перетинаються усі шляхи. Тож нам вкрай необхідно розвивати дороги й інфраструктурні об’єкти, щоби збільшився потік транспорту. Тоді розвиватимуться й супутні галузі, такі як готельний, ресторанний бізнес, АЗС. Окрім цього, плануємо створити логістичний центр, де розташувати  митні термінали, складські приміщення, які теж можна ефективно використовувати.
Вкрай необхідно зайнятися питанням аеропорту. У нас є спільна із міською владою стратегія, яку ми, переконаний, успішно втілимо у життя. Сподіваємося також на всебічну підтримку і розуміння з боку уряду. Важливу нішу у нашій стратегії займає питання розвитку туризму.
Важливо підтримувати сільське господарство. Надто підприємців, котрі займаються переробкою. Окрім цього, допомагати у створенні різноманітних кооперативів. Чому це важливо? Це нові робочі місця, це можливість заробити кошти не на чужині, а вдома, не відлучаючись від сім’ї. І це – сплата податків, а отже – поповнення бюджету.
Першочергово вирішуватимемо питання в галузі медицини. Всіляко сприятимемо тому, щоб проводили ремонтні роботи у лікувальних закладах області.  Закуплятимемо нове обладнання відповідно до потреб, які постали у зв’язку із пандемією. Шукатимемо кошти скрізь, щоб забезпечити медичну галузь найнеобхіднішим. Лікарі мають мати гідні умови праці, адже щодня рятують численні людські життя, стоять на передовій у боротьбі з коронавірусом та й не тільки з ним.
Хочу, щоб влада на Тернопільщині була чесною, справедливою і відповідальною. Люди врешті-решт мають бачити результат нашої роботи, позитивні зміни. Я вірю в те, що так і буде. Основне, щоб ми зашились в пам’яті людей тими, хто рішуче діяв і залишив після себе лише корисні справи і позитив.
Сімейні традиції і щасливе Різдво очима Михайла Головка
Я внук славного вояка Євгена Борецького, який свого часу воював в УПА і був важко поранений. Мої батьки теж дуже патріотичні люди, справжні українці, змалку виховувалися у християнських традиціях. Зізнаюся, часто мені їх дуже бракує. Адже, як я уже говорив, з 1997 року вони перебувають на заробітках. Працюють на чужині, щоб передати якусь копійку рідним. Вкладають свої сили, працю й в Україну. Адже не секрет, що заробітчани є основним нашим інвестором: згідно з офіційними даними,  щороку привозять в Україну понад 15 мільярдів гривень, а неофіційно, то ця сума є куди більшою. Тому я, будучи у парламенті, як міг, відстоював права заробітчан, щоб не обкладали їх податками, вважали їхні кошти інвестиціями, щоб хоч якось заохочували повертатись на Батьківщину.
За все, що у мене є, я вдячний, насамперед, батькові Йосипу і мамі Галині. Вони завжди в мене вірили, підтримували, давали цінні поради. Навіть будучи далеко, в чужій країні, були поряд.
Маю надію, що найближчим часом вони таки повернуться. Батькові цьогоріч виповнилося 60 років. На жаль, через карантин не мав змоги особисто привітати рідного з ювілеєм, обійняти його. Тож чекаю на них з нетерпінням, дуже їх люблю.
Сумують за ними внуки. Мені шкода, що мами з татом тут немає, бо їхнє спілкування з моїми синами дуже важливе. Вони багато чого могли б їм розповісти, пояснити, допомогти.
Коли приходить зима, хочеться наших сімейних свят. Пам’ятаю, як раніше у батьківській хаті за святковим столом збиралася наша численна родина – більше 20 чоловік. До слова, у моїх батьків є уже восьмеро внуків! Тож, коли починали колядувати, щедрувати, сіяти, чутно було на другу вулицю (сміється). Тато любить грати на баяні, діти підспівують, танцюють. Неймовірна атмосфера родинного затишку, тепла (задумався). Так, цього дуже бракує. Сподіваюся, що нинішнього року ми таки зберемось усі разом”.
Зоряна ДЕРКАЧ