«Моє щастя – діти!»

Саме  поверталася з чергового відрядження. Вечір, поїзд, купе. Спекотно так, що нема чим дихнути. А я ще й на верхній полиці. Знизу сиділи молоденька мати і двійко діток. Жінці не даси і тридцяти, а старшому сину, як з’ясувалося, вже тринадцять, молодшому ж – щойно виповнилося п’ять. Діти товклися, бешкетували.  Один просив пити, інший їсти…  Мама терпляче виконувала всі дитячі забаганки. І посміхаючись, обіймала їх і повторювала: «Ви – мої найдорожчі. Ви – моє життя».
Коли година спільної подорожі минула, я вирішила познайомитися з цією сім’єю. Їхня історія  шокувала.
«У мене є ще третя дитина – донечка Іринка. Вони – найцінніше, що є у мене в житті», – промовила жінка і з любов’ю глянула на синів, які вже вклалися спати, вкрила їх і  поцілувала в рожеві щічки.  Хлопченята пригорнулись один до одного. Старший бережливо обійняв молодшого, наче охороняючи від небезпеки. Дивлячись на цю картину, я мало не заплакала, і подумала, що і моєму сину вкрай необхідний молодший братик.
Жінка побачила, як я милуюся її дітьми. «Вони дуже дружні. Слухняні і спокійні, незважаючи на все, що переживають…» – жінка заплакала. Я більше нічого не запитувала, а незнайомка, мов на сповіді, продовжувала далі.
«Я вийшла заміж у дуже юному віці. До божевілля кохала чоловіка. Він був старший від мене на п’ятнадцять років. Мав свій бізнес. Саме розлучився з дружиною.
Для мене він був ідеалом. Адже яких чоловіків я бачила поряд? Батька-пиячка,  брата–рецидивіста, який більше сидів у тюрмі, аніж жив з нами. А тут – вродливий, заможний, присягався в коханні. Я й повірила. Зіграли весілля, переїхала до чоловіка. Він заборонив мені спілкуватися з сім’єю. Я й не заперечувала. Стала для нього ідеальною дружиною. Утішала, коли він повертався розлючений з роботи, була з ним у найважчі часи. Кілька років тому його бізнес збанкрутував, він ледь не збожеволів. Ми жили на одну допомогу на дітей. Та я все одно залишалася вірною. Впевнена була, що все налагодиться. Та коли повідомила, що втретє вагітна, він дуже розлютився, хотів, щоб я зробила аборт. Я не погодилася. Нині не уявляю сім’ї без нашої Іринки…
Грошей не було. Друзі відвернулися. Він почав пити. Щоночі влаштовував скандали. Коли ж почав піднімати на мене і дітей руку, я не витримала і сказала, що розлучаюсь. Він, здавалося, аж втішився, наче тільки цього й чекав. Я почала збирати спершу свої речі, а потім взялася за дитячі. Тоді він влетів в кімнату, жбурнув мене до стіни і закричав, що дітей мені не віддасть. Мовляв, вони залишаться з ним. Бо куди я їх повезу? З батьками не спілкувалася, брат не хотів про мене нічого чути. Кричав, що я сама піду бомжувати, а діти залишаться вдома. Я не встигла промовити й слово, як він викинув мене разом з моїми речами за двері. Не знаю, як пережила той день…
Поїхала до подруги. Вона знала, що коїлось у моїй сім’ї. А ще – чому чоловік так жорстоко поводився.
«Він зійшовся з колишньою дружиною. Це ще та мегера. Але вони змалку разом. Кохали один одного. А розійшлися, бо не могли мати дітей. А тут такий шанс! І разом можуть бути, і дітей у тебе відсудять. Бо, направду, ти ж не маєш ні освіти, ні роботи, ні житла…» – пояснила мені подруга.
Тоді я не відчула ні відчаю, ні безвиході, навпаки, з’явилося бажання боронити своїх дітей, чого б це мені не коштувало.
Наступного дня вирушила додому. Вимолювала пробачення у батьків. Намагалася все пояснити брату. Спершу мене не хотіли й слухати. Та я стояла під дверима, стукала у вікна. Плакала. Можливо, це виглядало жалюгідно, та мені було байдуже.
Урешті вони змилосердилися. Вислухали, зрозуміли, прийняли все, як є. Брат на той час уже став доволі успішним бізнесменом. Батьки прописали у квартирі і допомогли знайти хорошу роботу. Я поїхала за своїми дітьми, готова була і до суду, і до боротьби. Та на моє здивування, чоловік без вагань пішов на мої умови. Ми розлучилися, діти залишились зі мною. Саме їдемо додому. Іринку забрав брат машиною, батьки і подругу теж. Нам місця не вистачило. Ось таке кіно. Але чому він так легко погодився віддати дітей, і гадки не маю…»
«Мамо, то все через нас. Ми так поводилися, що та жінка щовечора плакала і скаржилася татові. Коли ж він починав на нас кричати, ми всі разом сильно плакали і просилися до тебе. Він не витримував і йшов з дому. А вона зачинялась у себе в кімнаті», – сказав старший син.
Жінка ще раз пригорнула своїх кровиночок.
Ось така життєва мелодрама, яка, Богу дякувати, має щасливий кінець, хоча ні – щасливе продовження.
Зоряна ДЕРКАЧ