Медитації на тему агітації. І не тільки…

Вигляд сусідки, яка зранку завзято і, сказати б, з якоюсь злістю зішкрябувала з дошки оголошень залишки агітаційної продукції, нагадав, що виборча кампанія залишилася позаду. Досі не знаю, на кого розраховані усі їхні саморекламні хитрощі. Напевно, на людей з більш тонкою духовною і ментальною організацією, ніж моя.
Тому що я  не сприймаю її в жодному вигляді: паперовому, телевізійному чи електронному. І наразі мене більше цікавило, наскільки дотримуються закону про заборону всілякої агітації в переддень виборів. Про його виконання у моєму будинку подбала вже згадана сусідка – після її старань залишилося лише коротеньке повідомлення про бажання “зняти” квартиру саме в цьому під’їзді. Рутинна буденність витіснила передвиборчу аномалію. Вирушив звичним маршрутом уздовж центральної вулиці від дамби до автокефальної церкви і, на свій подив, виявив, що жодних ознак агітації на білбордах і сіті-лайтах, справді, немає, якщо не вважати такими заклики захопити з собою на вибори маску, паспорт і ручку. Це зовсім не схоже на минулорічні пропозиції “зробити їх усіх” і сповіщення про “єдиного кандидата тернополян”, які тішили око обивателів і в день так званої тиші, й ще довго після виборів.
“Ми, можливо, таки трохи цивілізуємося, – подумав, повертаючи алеєю в парк, – он уже більш-менш дотримуємося закону – нехай лише щодо передвиборної агітації. А там, дивися, може, і стосовно інших болючих питань потроху наведемо лад…”.
Райдужні думки обриваються несподівано. Ступивши на бічну доріжку, помічаю, як в моєму напрямку біжить величенький чорний пес, наскільки знаю, з породи бійцівських. Як правило, у них, спущених з повідка, власники під стать їм – у тому, що стосується форми щелеп, чола і дуже замріяного виразу очей. Цей же ніби становить виняток: окуляри, дещо розсіяний вираз обличчя… Псюра тим часом позначив об’єкт свого інтересу: ним, на щастя,  виявився не я, а білка, що спритно збігла на дерево і сторожко позирає вниз. Я розкрив було рот, щоб задати власникові пса традиційне запитання про поводок, але він з таким щирим подивом і трішки (буду справедливий) винуватою усмішкою дивиться на мене, що я зціпив зуби докупи і пішов далі. А вже при виході з парку побачив величезний білборд, з якого клаптями не дуже естетично звисали сліди ще зовсім недавнього заклику обрати, підтримати, виявити довіру… Вітер колихнув їх, і від того вся картина стала раптом нагадувати обривки лахміття на городньому опудалі.
“Цивілізуємося…”,  – криво усміхнувся до себе. Уже без недавнього  спалаху оптимізму…
Ігор ДУДА