Розмову про проблеми лікування жителів області в медичних закладах, розпочату у «Свободі» за 27 квітня 2015 р. у статті «Лікуватися сьогодні дуже дорого, панове урядники!», продовжуємо з відомим політиком та економістом Володимиром Чубатим.
– Володимире Євгеновичу, що робиться у галузі охорони здоров’я області з точки зору її бюджетного забезпечення?
– Питання багатопланове, тому й відповідати на нього слід, розчленувавши всі складові бюджетної політики щодо галузі. Це дуже важливо, бо, як правило, бюрократи (київські й місцеві) ліплять усе докупи і «гордо» заявляють, що державне фінансування медицини щоразу збільшується, але за всім цим не видно конкретної людини, яка потребує лікування чи профілактики. Отож передусім треба виокремити державне фінансування тих напрямків, яке здійснюється за так званими окремими рядками як першочергове. Це -онкозахворювання, цукровий діабет, ниркова недостатність… Хоча й тут проблеми виникають постійно через складність державної бюрократичної машини, але державне фінансування цих потреб більш-менш стабільне. Уже другий рік фінансування охорони здоров’я на місцях здійснюється з центрального бюджету безпосередньо міністерством охорони здоров’я. До речі, якщо минулого року центральна влада брала на себе відповідальність за утримання медичних закладів за рахунок державної субвенції, то на нинішній рік закон виписано так, що медична субвенція використовується на утримання цих закладів. Здавалося б, проста перестановка слів, але суть питання змінено докорінно. Центральна влада щось дає, але чого не вистачає – шукайте самі. До слова, це вже відчула Тернопільська міська рада, яка змушена дофінансовувати медиків коштами громади.
– Проте основна маса людей переймається іншим: як полікувати, на перший погляд, прості захворювання – застуду, грип, пневмонію, серцево-судинні хвороби тощо.
– Саме тут є чи не найбільше проблем, і чимало з них – бюрократичного і суб’єктивного характеру. Загалом медична галузь функціонує як своєрідне «закрите таємне братство», у якому верховодять ділки у сув’язі з головними лікарями. І не дивно, що в бюджетних запитах комунальних лікарень щодо фінансування потреб у забезпеченні лікарськими засобами йдеться дуже скромно. Зате «на повну котушку» просять на різноманітні ремонти приміщень, на добудови і прибудови, на переобладнання. Можлива розгадка цього парадоксу проглядається у небажанні усієї медичної бюрократичної вертикалі змін. Відповідні статті Конституції України та основ чинного законодавства про охорону здоров’я підзаконними актами деформовано таким чином, що держава фактично відцуралася від своїх зобов’язань з охорони здоров’я перед громадянином – платником податків. Передбачені суспільним договором відносини між державою і громадянином переведено у площину стосунків між лікарем і пацієнтом. При цьому вся бюрократична надбудова на цьому паразитує.
Якщо МОЗівська бюрократія разом із парламентарями паразитує на закупівлях ліків та дороговартісного медичного обладнання для всієї країни, то регіональна й місцева медична надбудова – на працевлаштуванні лікарського і сестринського персоналу, розподілі навантаження між працівниками (від 0,25 до 1,75 ставки), використанні на власний розсуд комунального майна (приміщень – під розміщення приватних аптек, кабінетів приватної медичної практики, закладів торгівлі та громадського харчування; земельних ділянок), так званих благодійних грошових внесків. Головний клопіт адміністраторів лікарень перед новим бюджетним роком – як добавити штат, вибити кошти на енергоносії і проведення ремонтно-будівельних робіт. Переважна їх більшість, як воша кожуха, тримається за горезвісний 33 наказ, ліжко-місця, адже парадигма вітчизняної медицини полягає не у профілактиці, попередженні захворювання, а в лікуванні хворого. Тобто, чим більше хворих – тим краще. На утримання нікому не потрібного штату працівників, опалення зайвих приміщень витрачається третина медичного бюджету. Коштів вистачає на все, крім ліків.
– Спеціалізована й висококваліфікована медична допомога надається в обласних лікарнях. А чи правда, що на подібну справу обласній комунальній клінічній лікарні нещодавно область надала 21 млн. грн.?
– Попередньо передбачалося придбання за ці кошти для потреб лікарні дороговартісного і, як заявляють медики, потрібного діагностичного апарату для хворих із серцево-судинними вадами. Раптом хтось переграв: виявляється, кошти потрібні на реконструкцію відділення, а обладнання туди поставить приватник. Виникає логічне запитання: а яким тоді тут буде лікування – безкоштовним чи платним? Думаю, мудрувати над цим зайве. На жаль, помаленьку, але наполегливо йде тиха «прихватизація» медичних установ – розпочалося з аптек, діагностичних центрів і пішло-поїхало… Чи готові до цього наші бідні люди? І що характерно: йде «полювання» на найбільш «ласі шматки» медицини, що перебувають в обласному центрі, зокрема, громади мого рідного Тернопільського району. Ніхто наразі не зазіхає, скажімо, на частину лікарні у Великому Глибочку чи Великих Бірках, аби облаштувати там сучасний медичний центр…
– Але ж і бюджетні запити, які подають головні лікарі радам, і надходження великих державних коштів на щось цільове хтось у владі аналізує й погоджує. Зрештою, обласна рада – це та остання інстанція, яка мала б усе якось регулювати, насамперед, на користь людям.
– Ви маєте рацію, якщо не враховувати політичного лобізму, який до сьогодні управляє всіма процесами і не лише в галузі охорони здоров’я.
– Виходить, що всі «принципові питання» в області вирішують не ОДА й обласна рада, а ті, чий політичний бренд вони представляють?
– Гадаю, що так. Область охопила гігантоманія. Ще не закінчили розпочатий у 2011 році й оцінений свого часу у 18 млн. гривень проект будівництва лабораторного комплексу на базі колишньої радіології обласної лікарні, кінцева вартість якого може перевищити проектну втричі, тут уже з’явився інтерес до проекту створення кардіохірургічного відділення вартістю понад 60 мільйонів(!)гривень. Перший 21 мільйон із 24-х невикористаних минулого року на придбання ліків уже, що називається, законтрактували. Тому необхідно прискорити й поглибити здійснення адміністративно-територіальної реформи, яка має обрубати або хоча б мінімізувати шкідливі політичні впливи й корупцію, і водночас повинна дати можливість громадам самостійно вирішувати, що важливіше: здоров’я їх людей уже нині чи «відмитий» фасад медичного закладу?
– Кілька слів про становище лікаря у цьому середовищі. Щоби стати дипломованим медиком, потрібно після закінчення середньої школи ще не менше 9 років «гризти» науку, аби самостійно приступати до пацієнта. Чому на лікарів останнім часом спрямовують свої стріли борці з корупцією усіх мастей?
– Люди, які опанували лікарську професію, поза сумнівом належать до високоінтелектуальної частини суспільства. У цьому не важко переконатися, побувавши у країнах Європи, Сполучених Штатах Америки, Австралії чи Канаді. Про це може стверджувати кожен пересічний українець, який жив у часи Радянського Союзу. Кілька років тому Олег Мусій приблизно так відреагував на заяву тодішнього очільника нашої ОДА про те, що посада хірурга в міській чи обласній лікарні коштує 30 тисяч доларів, а за місце головного лікаря готові платити 50 тисяч: галузь охорони здоров’я працює так, що лікарі, потрапляючи в систему, стають її рабами. В усьому цивілізованому світі лікар – вільна професія. Він сам собі управлінець. Крім того, незалежні асоціації медиків беруть участь у призначенні головних лікарів госпіталів. У нас такого немає. Усіх призначають згори – панує бюрократична вертикаль – основна спонука до корупції. Потрібна реформа. Лікар має стати незалежним підприємцем, а держава повинна його найняти і заплатити за його професійну діяльність не за окладом у штатному розписі, а за результатом його праці.
– На цьому ставимо три крапки. У наступному матеріалі йтиметься про позитиви й проблеми вже новоутворених об’єднаних громад, у тому числі в контексті організації охорони здоров’я.
Розмовляв Володимир БАВОРІВСЬКИЙ
Leave a Reply