Наш герой — начальник ремонтної артилерійської майстерні Ігор Мартинюк, на псевдо «Михалич».
«Дівчинка», європейська модель, модель з-за океану…
Саме так, ніжно, на військовому сленгу бійці тернопільської артилерійської бригади називають свою незамінну супутницю — гармату.
Ми поспілкувалися із чоловіком, який бачить кожну таку «дівчинку» наскрізь, знає достеменно всі її особливості і отримує моральне задоволення, повертаючи їх у стрій, бо вони несуть погибель ворогам.
Ігор Мартинюк у стрій повернувся в перший день повномасштабного нападу русні, 24 лютого. З початку російсько-української війни на сході воював в зоні ООС: був і мобілізованим, і контрактником. З металом працює — скільки себе пам’ятає. У цивільному житті був і зварювальником, і майстром підземних газопроводів, а ще навчав нові покоління в Підгаєцькому аграрному ліцеї. Вдома власноруч збудував майстерню і робить у ній усе. Навіть мотоблоки та трактори.
Зараз робота досвідченого талановитого майстра вкрай необхідна там, де він є, за що його дуже цінують колеги по службі і вважають незамінним.
Призвали в перший день
Неспокійний день 24 лютого був для Ігоря черговим робочим днем. У перерві між справами він вийшов в магазин за сигаретами. Проходив повз військкомат. Тут промайнула думка зайти і нагадати про себе у зв’язку з подіями цього дня, та в цей же час йому зателефонували. З військкомату.
Дружина, яка ще три години тому проводжала його на роботу, почувається злегка розгублено, знову проводжає чоловіка — уже на війну.
— Мені зателефонували десь між 11 та 12 годинами, сказали, що в обід відправка, — каже Ігор Михайлович. — Я буквально поставив дружину перед фактом, та вона, напевне, була до цього готова. Знала, що я не уникав тоді, у 2015-му, і не буду ховатися тепер, тому сприйняла досить спокійно.
З військкомату направили щойно мобілізованого Ігоря в тернопільську артбригаду. На запитання, чи хотів потрапити в артилерію, відповідає, що ця справа не нова для нього, адже в зоні ООС воював в такому ж роді військ, щоправда підпорядковувався військово-морським силам. Тоді боронив Маріуполь. І додає:
— Мені не було різниці, де захищати Україну.
Навчається у процесі
У бригаді ім. Данила Апостола «Михалича» призначили начальником ремонтної артилерійської майстерні. Тут він лагодить гармати і гаубиці, що виходять з ладу.
Навчання пройшов ще у 2015 році на Яворівському полігоні, щоправда тоді ще — на радянські зразки. На закордонні, які поступають на озброєння лише тепер, навчається у процесі роботи. Каже, що освоювати їх неабияк цікаво.
Командир підрозділу, у якому служить Ігор Михайлович, знає англійську, багато переклав інструкцій, проходив спеціальне навчання. Наш герой багато інформації про нове озброєння почерпнув від нього.
— Будова гармати приблизно однакова, принцип дії той же, — ділиться майстер, а працювати цікаво, бо освоюєш гаубиці нового типу. Робота приносить задоволення, коли розумієш, що повертаєш у стрій ту, що несе погибель ворогам, — каже він.
«Дівчатка» працюють інтенсивно
У попередніх матеріалах ми писали, що гармати хлопці на фронті називають «дівчатками». Зачіпаємо цю тему, і наша розмова жвавішає.
— Це такий зашифрований сленг, — розповідає «Михалич». — Ми тут всі жартуємо, шукаємо позитив, наскільки це можливо. Є у нас «дівчинка», європейська модель, яка самостійно може переїхати з місця на місце, ми її називаємо «мотоблоком». Можливо, не варто цього писати, бо якось не пасує «дівчинку» називати так неповажно.
З-за океану зразки за деякими характеристиками досконаліші за «європейок», веде далі співрозмовник. Та донедавна ЗСУ воювали на радянських і досить успішно. Саме тому, за словами військового, не варто недооцінювати сил противника, він має саме радянську зброю, хоч і застарілу, та «бере» кількістю.
— Попередні в дечому було легше ремонтувати, ніж ці, — порівнює майстер. — У радянських — все залізне, а тут складніші матеріали: алюміній, титан… Волонтери нам підтягнули зварку для кольорових металів, ремонтуємо по одній дві за день. Хоч і імпортні, але теж ламаються. Робота є постійно, бо дуже інтенсивно працюють наші «дівчатка».
Фронт роботи — радіусом 90 км
Після влучань ворогом, за словами спеціаліста, гаубиці зазвичай уже не підлягають відновленню. Можна іноді із двох пошкоджених зробити одну. Якщо ж техніка не піддається ремонту в польових умовах — відправляють на ремонтний завод, там більше потужностей. Та перед тим ретельно оглядають, шукаючи альтернативні шляхи вирішення проблем.
— Ми обслуговуємо озброєння в радіусі приблизно 90 кілометрів. Адаптуємо наявні деталі, вдаємося до технічних хитрощів. Більшість ремонтуємо на позиціях, встановлюємо причину, ліквідуємо несправності, — веде далі начальник ремонтної артилерійської майстерні. — Декотрі привозять до нас, тому завжди хтось із хлопців залишається на місці. Наразі є певні проблеми з забезпеченням запчастинами до гармат, що передали нам партнери, — воно й не дивно, адже для ЗСУ це нове озброєння. Дуже суттєво нам допомагають волонтери, мої колишні співробітники. Передають усе необхідне максимально: і дрібні розхідні матеріали, і електроінструменти, передали навіть автомобіль.
Іноді на виїздах ремонтна бригада потрапляє під обстріли. Найбільше запам’ятався приліт ракети місяць тому.
— Ми тільки приїхали, ще не встигли вийти, як за 30 метрів від машини зірвалася ракета і вибила вирву до п’яти метрів в глибину і до десяти завширшки, — пригадує Ігор Михайлович. — Кусок глини впав на дах машини, проламав його, Богу дякувати, ми залишилися живі. Уже після цього, коли дивилися на воронку, з’являлися моторошні відчуття. Тоді, на жаль, один наш воїн загинув, були троє «трьохсотих».
Рук майстра бракує вдома
Вдома на Ігоря чекає дружина, молодший син і 84-річний батько. Батько, як і син, любить майструвати. В майстерні і зараз знаходить собі розраду. Чоловіки завжди там працювали удвох. Зробили мотоблок і тракторець, які і зараз облегшують життя вдома. Мами давно немає, а тепер, коли син і внук в армії, старенький часто розчулюється: молиться і плаче, мовляв «не знаю, як я маю це пережити, але я сильний, я їх дочекаюся».
Дружина підтримує, запевняє, що все з хлопцями має бути добре, а нам зізнається, що дуже бракує чоловіка поруч, вдома, де все зроблено його руками. Каже, що таке відчуття наче одну руку відібрали.
Більше того, на фронті воює і старший їхній син. Він залишив у Польщі роботу, повернувся у перший же день і пішов у ЗСУ.
— Ми тут молимося усі, всією родиною, і на роботі, просимо Бога, щоб наші хлопці повернулися живі і здорові, — каже дружина Галина. — На роботі збирають кошти на ЗСУ і все, що потрібно, передають Ігорю. Він хоче там облаштувати майстерню зі всім необхідним, як і тут.
Розповіла Галина, що вдома чоловік спроектував та збудував майстерню самостійно — цеглинка до цеглинки, навіть розчин сам колотив. Усе, де потрібен був майстер, скрізь — справа рук самого господаря. І ремонти, і опалення, і машини… Він для неї і опора, і підтримка, і порадник.
Дружина — теж боєць
Зараз допомагає по господарству молодший. Хоч і цей поривається на фронт.
— Разів шість уже був в військкоматі, а йому відмовляють, — каже пані Галина. — Хлопці розуміють, що третього з дому не варто відправляти, мабуть, бояться що нерви мої не витримають.
Галина — теж боєць, натомість чуємо від начальниці Підгаєцького управління експлуатації газового господарства Галини Пенкальської. Зараз саме під її керівництвом і працює дружина нашого героя. А колись, ще до АТО, працював і сам Ігор Михайлович. Тому, усім дружнім колективом всі зусилля спрямовують на тих, кого знають, і в кому впевнені.
«Дивіться, бо як попаде до Мартинюка, то щоб не розкритикував вас» — це слова, якими вона мотивує теперішніх працівників. І тим все сказано. Цілеспрямований, вимогливий, строгий, небагатослівний, та може твердо відповісти, як щось не так, каже начальниця.
— Побудував кілометр газопроводу, газифікував будинки, мав п’ять бригад зварювальників під своїм керівництвом, — продовжує Галина Пенкальська. — Більше 10 років ми працювали разом. На той час я була головним інженером Підгаєцького управління експлуатації газового господарства. Як-небудь — це не про нього. Його патріотизм якраз і виражається у справах.
Що кажуть колеги по службі?
Ігор Михайлович — чудовий майстер. На ходу зміг перевчився з радянських систем на іноземні, працює, не покладаючи рук, професіонал своєї справи, кажуть колеги.
Завдяки йому і хлопцям, які разом з ним служать, усі системи працюють справно і виконують свої головні завдання.
— Він прийшов до нас мобілізований з самого початку війни, — каже командир ремонтної роти тернопільської артбригади Олександр, на псевдо «Ключ». — Перші враження — скромний, мовчазний. Як виявилось, він був фахівцем по ремонту протитанкових гармат «Рапіра», спеціаліст по обслуговуванню артилерійської частини гармати, хороший зварювальник. З часом став фахівцем і з «трьох сімок». Якось ми з завдання їхали разом, розговорилися, в розмові — простий чоловік, а в процесі роботи стало зрозуміло, що має великий хист і робить свою справу професійно, не хизуючись. Поважаю його за те, що на свої роки не побоявся, пішов знову, а його досвід нам дуже необхідний.
