Квиток в один кінець літа, – історія з життя

Останній місяць літа помаленьку здає позиції. Валіза давно вже стоїть спакована в кутку вітальні, та Ярина все ніяк не наважиться купити квиток. Можливо, десь глибоко в душі розуміє, що це може бути квиток в один кінець.

Тарас пішов служити з перших днів війни на хвилі масового патріотичного піднесення, як і більшість свідомих чоловіків, що вважають захист Батьківщини своїм громадянським обов’язком. Ярина не відмовляла. Хоч нині дехто і дорікає жінці: «Могла б і не пустити».

Хвиля масового патріотизму помалу вщухла, і більшість знайомих залишилася вдома, а на Тараса через пів року принесли сповіщення: «Зник безвісти під час виконання бойового завдання за призначенням».

А ще передали речі, які досі стоять не розпаковані. Ярина все відкладає, скоро вже півтора року буде, а вона так і не наважилася відкрити посилку, передану побратимами Тараса Новою поштою. Страх не дозволяє заглянути в цю картонну коробку, де зберігається частина Тарасового життя. Страх побачити там щось таке, що може змінити її життя назавжди.

Учора Ярина звільнилася з роботи. В неї немає більше сил вставати зранку, одягатися, варити каву. Жінка хоче закрити наглухо вікна, вимкнути телефон і лежати в ліжку, щоб нікого не бачити, щоб не чути запитань, на які немає відповіді, запитань, котрі ятрять ще таку свіжу рану і не дають їй хоч трішки затягнутися.

Колеги ввічливо натякають: «Ярино Василівно, вам потрібна допомога психіатра». А її це ще більше дратує. Вона не божевільна. Вона просто втомилася жити. Жити без Тараса. Жити в постійному очікуванні на нього –  живого чи мертвого. Як же це нестерпно боляче – чекати…

Вона, мов та примара, бродить невеликою кімнатою, щоразу натикаючись то на валізу, то на картонну коробку з речами чоловіка.

«Ні, так далі не може тривати, а то я й справді збожеволію. Мені треба це пережити», – одного дня вирішила Ярина.

Жінка гострим кухонним ножем впевнено розрізала скотч, яким обмотана коробка з речами. Акуратно складені футболки, кросівки, спортивні штани, телефон, документи…

Ярина лежала на купі одежі, що ще зберігала запах її Тараса, і не могла надихатись. Відкрила чохол телефону і завмерла: засушена волошка на склі екрану, синя-синя, як Тарасові очі. Він знав, як вона любила ці квіти, тому і засушив для неї. Остання квітка, яку подарував їй коханий. Ярина не плакала — вила від болю, розпачу, безнадії…

Трохи оговтавшись, зарядила телефон, переглядала останні фото Тараса. Ось тут він з побратимами, а ось відео, де він зриває ту волошку. «То тобі, Ярисю», – почула такий до болю рідний голос, аж здригнулася.

Чи то здалося, а чи й справді кімнатою пронісся ледь вловимий запах волошок вперемішку з ароматом Тарасового улюбленого одеколону.

«Тарасику, мій Тарасику», – крізь сльози шепотіла Ярина, вже вкотре переглядаючи відео.

Гортаючи додатки в телефоні, натрапила на голосове повідомлення. Увімкнула – почувся тихий шепіт: «Ярисю, моя кохана Ярисю… Сьогодні ми ідемо на завдання, важливе завдання, від цього залежить життя моїх побратимів. Якщо ти це слухаєш, то мене вже нема. Ярисю, це мій свідомий вибір, і я ні про що не шкодую. Єдине – я обіцяв відвезти тебе на море. Пам’ятаєш, ти хотіла в Грецію? А ще я обіцяв навчити тебе танцювати танго. Пам’ятаєш, Ярисю? Не встиг… Я люблю тебе… Ярисю, їдь на море, танцюй танго… Живи, Ярисю. Благаю тебе. Живи за нас двох».

Ярина просиділа цілу ніч на купі одягу і з телефоном в руках. Темрява потроху відступала, сонце розсипало перші промінчики і будило зі сну вологу від роси землю. Народжувався новий день. Перші маршрутки вийшли в рейс, місто наповнилося шумом і вступило в звичайне щоденне русло.

Після контрастного душу і горнятка міцної кави Ярину трохи відпустило. Жінка зайнялася справами. Так, вона має виконати прохання Тараса: «Жити… Жити за двох…»

Швидкий експрес зупинився у Варшаві. Ярина взяла таксі і попрямувала до летовища. Вона побачить море, як і обіцяв Тарас.

Жінка притиснула телефон до вуха і усміхнулася крізь сльози: «Живи, Ярисю. Благаю тебе. Живи за нас двох», – прошепотів такий рідний до болю голос.

Галина КУХАРИШИН