Колись і тепер: історія матері з Тернопільщини, яка втратила чоловіка і двох синів

Надія Іванівна підібгала щільніше під себе ковдру. За ніч грубка вистигла, тож вона тремтіла від холоду.

Соцпрацівниця не навідувалася вже котрий день, захворіла, а то й, може, ще щось сталося.

За вікном гудів вітер, щось било по шибках, мороз малював візерунки на склі, а Надія Іванівна згадувала усе своє життя.

Так-так, не завжди була бідолашною… Колись мала усе, про що могла мріяти жінка, – дітей, чоловіка, навіть автомобіль. І грошовиту, як на той час, роботу. Достаток і в хаті, і біля хати.

Та якось усе пішло шкереберть. Чоловік загинув в аварії, розбився на отій самій «Волзі». Сваталися чоловіки – давала відкоша, надто часто згадувала свого коханого.

Діти виросли, одружилися, пороз’їжджалися в інші міста. Щось надломилося у душі, коли повідомили про смерть старшого сина, повторив долю рідного батька.

Виплакала горе на похороні, молодший синочок благав її приїхати до нього жити.

– Та ні, я ж корінням приросла до рідного міста, – відповіла на те. – Та й роботу як покину?

І повернулася додому, у свою самотність.

Більше часу проводила на роботі, тягнула ту копійку, щоб відправити меншому сину та онукам.

А потім був дефолт, і ті гроші, що призбирувала, виявились нікому не потрібною макулатурою. Ота пенсія, про яку мріяла, виявилась мізерною.

Минав час, Україна оговтувалась, і вона теж. Поволі виплачували заборгованості, і Надія Іванівна знову відкладала вже гривні та усе пересилала сину.

А потім пережила іще одне горе – помер молодший синочок, її остання надія. Хворів на рак, про який їй ніколи не говорив.

На похороні невістка сказала:

– Переписуйте, мамо, на мене хату, я вас глядіти буду…

Сказала, що подумає. В душі вирішила: «Хіба, якщо ногами вперед винесуть».

Звикла жити сама.

І розплачувалась тепер за свою впертість. Бо хотіла підвестися, розпалити пічку – і з жахом відчула, що не змогла.

Дивно, але в той момент чомусь захотілося мандарин – солодких, запашних, які іноді приносила соцпрацівниця. Здоров’я б, то й сама б пішла до крамниці і купила б…

Хоч би зо дві.

Стало так образливо, що заплакала. Від душі, голосно. Хотіла померти, щоб не боліло так серце…

Раптом заскреготів ключ у дверях. На порозі стояла сусідка:

– Здрастуйте, Надіє Іванівно! Ваша доглядачка сказала мені навідатися до вас, бо сама грипує. Ось я вам мандаринок та лимонів принесла – цілий пакет.

Озирнулася:

– Ой, як у вас холодно! Зараз грубу розпалю…

Світлана ТРУХАНОВА-ДЗУДЗИЛО