Коли побачимо справжню нову українську армію?

Української армії до війни не було. І це визнають усі. Янукович та його оточення зробило все для того, щоб її розвалити. Солдати, замість удосконалювати бойову і фізичну підготовку, працювали будівельниками на дачах командирів чи партійних босів правлячої «еліти». Це від такої армії почали тікати молоді українці.
Та, слава Богу, не всі. Є люди, які не чекають змін перед телевізором на м’якому дивані, з пивом та горішками. Вони йдуть в армію, аби змінювати її зсередини. Серед таких і Максим Кислий.
– Що, справді не «косив» від армії?
– Після 9 класу пішов у коледж за спеціальністю правознавство. Коли закінчував його, прийшла повістка з військкомату. Я і підписав контракт на три роки. Спочатку проходив службу в 15-й бригаді транспортної авіації, що в місті Бориспіль, на посаді стрільця взводу охорони. Прослужив рік і мені захотілося стати офіцером. Тому й вступив до Національної академії сухопутних військ у Львові.
Спочатку хотів навчатися на офіцера-піхотинця, але на цьому факультеті вже не було вільних місць. Довелося вибрати факультет ракетних військ і артилерії. Про що, до речі, зовсім не шкодую.
У червні 2018 року мене, молодшого лейтенанта, направили в протитанковий дивізіон 56-ї окремої мотопіхотної бригади на посаду командира взводу протитанкових керованих ракет (ПТКР). Нам сказали одягнутися у цивільне, тому що в Маріуполі, де базується бригада, негативно ставляться до військових. Не встигли ми приїхати на місце та облаштуватися, як біля КПП вже чекав автомобіль. Молодих офіцерів одразу відправили на підсилення фронту.
– Навчаючись на офіцера, ти розумів, що тебе можуть відправити в зону бойових дій… А це не стрільби на полігоні – тут реальна небезпека.
– Я сам хотів цього, тому що з розповідей друзів, знайомих знаю – на фронті не вистачає офіцерів з новим мисленням. Більшість командирів старої радянської школи звикли жити за буквою статуту, ганяти хлопців виснажливими маршами і вправами на турніку, відправляти на господарські роботи, підмітати плац і фарбувати траву… Я ж пішов навчатись, щоб ламати цю систему.
Хоча, якби моя 15-та бригада воювала, я, напевне, не пішов би навчатися. Початок моєї контрактної служби був одноманітний і нудний. А я прагнув більшого.
Пригадую, у нас був солдат, який служив уже 6 років і не піднімався по кар’єрній драбині. Я не хотів повторити його долю. До речі, на четвертому курсі академії дізнався, що цей солдат теж пішов навчатися. Видно, таки допекло життя солдатське.
Тому зміни будуть, але поступово. Відправимо усіх генералів, які служили і навчалися при «совдепії», на пенсію, тоді й побачимо справжню нову українську армію.
– Ти навчався в умовах війни. Це якось впливало на процес здобуття освіти?
– У західних регіонах України війна не відчувається. Тому все було, як і раніше. Нас навчали за стандартами НАТО, особливо два останніх роки. Це – великий плюс.  Мінусом у цьому процесі є саме виховання бійців. Воно застаріле, тому що застарілі викладачі і їхні погляди.
– Бувалі воїни кажуть, що система рано чи пізно ламає, засмоктує. Ти не боїшся цього?
– Не боюся. По-перше, нас, молодих офіцерів, уже багато. Тільки цього року закінчили академію 332 офіцери. Вони направлені у різні підрозділи Збройних сил України. Тож ситуація де-не-де, але змінюється. Ще під час навчання ми спілкувалися в неформальній обстановці, обговорювали помилки нашого військового командування тощо. Робили свої висновки.
– Недавно в репортажі одного з українських телеканалів ми бачили, як бійців строкової служби змушують працювати на цементному заводі, замість того, аби навчати військового ремесла. У вас були такі випадки, коли курсантів використовували як робочу силу?
– На жаль… Але курсант, як і солдат, мусить беззаперечно виконувати команди старших за званням. Був випадок, коли один із депутатів міської ради Львова йшов вулицею і побачив, як кілька наших курсантів заходить у багатоповерхівку. Не знаю, чому його це зацікавило, але він пішов за ними. І побачив, як вони переодягаються, щоб робити ремонт. Хоча в цей час мають бути на лекції. Йшов уже 2017 рік… Розголос тоді був на всю Україну. Справді ж, як підготують курсанта, таким офіцером він і стане.
Ще пригадую, як на другому курсі я проходив стажування з мінометної справи. Якось до мене підійшли три бійці строкової служби у формі, забрудненій цементним розчином і шпаклівкою. Кажуть: «Покажіть хоч, як виглядає цей міномет, бо ми вже півроку служимо, а його ще не бачили. Хоча в наших військових квитках записана посада «навідник-мінометник»…
– А як до тебе ставляться хлопці в зоні бойових дій? Молодий офіцер, пороху не нюхав…
– Різні випадки бувають. Інколи доводиться пояснювати їм статут. Купую зошит, даю бійцю і він там записує не лише свої права, а й обов’язки. Не оминає ця доля і окремих старшин. Бо дехто прийшов до армії, щоб заробити грошей і виплатити кредит, а не воювати. Так не вийде! Заробляй, я не проти, але свої обов’язки виконуй справно! Хоча я не конфліктний, намагаюся все владнати мирно, пояснюю. Але не всі розуміють. Одного бійця на посту я застав п’яного і з жінкою. Інший, теж перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, намагався втекти з підрозділу. Тут уже довелося застосувати  дисциплінарне покарання.
А за такі речі мають відповідати військкомати, їхні штатні психологи. Проте ми знаємо, як у нас набирають контрактників. Беруть усіх, щоб тільки виконати план.
– Величезною проблемою на фронті є неякісне і несвоєчасне забезпечення бійців усім необхідним. Ти вже зіштовхнувся з цим?
– У нас тут ходить вислів: «Пишіть заявку на отримання запчастин до машини заздалегідь – через рік отримаєте». Це жарт, звичайно, але в ньому є доля правди. Мій водій, який прийшов служити два місяці тому, перший тиждень ходив у моїй формі. Через якийсь час йому видали кітель, берці, штани і шапку. На жаль, і досі, щоб отримати щось необхідне, треба написати купу заявок, списати кілограми макулатури. Тому бійці і звертаються до волонтерів, або купують форму, взуття за свої гроші. Берці вітчизняного виробництва неякісні, вони парять ноги, в них незручно. Проте нас змушують носити статутне взуття, особливо тоді, коли приїжджає комісія зі штабу. Хоч ці перевіряльники стоять перед нами в зручних американських берцах. Тобто, вони прекрасно розуміють, якої якості взуття потрібне армії, але хтось із «високих» виграв тендер, збагачується на забезпеченні армії, а «нижчі» мусять мовчати і терпіти…
– Ти відчуваєш себе захисником, бійцем, який прийшов боротися за перемогу, а не заробляти гроші на фронті?
– Минає уже шостий рік, як я в армії. І тепер можу визнати, що я – воїн, який прагне перемоги і боротиметься за неї! Хоча на початках ішов до армії, щоб заробляти. У матері в Сумах була зарплатня 2500 гривень, а мені обіцяли 3000. Думав, що допомагатиму батькам. Але зараз, повторюся, відчуваю на собі обов’язок боротьби, а не заробітку. Мене дивують чоловіки, які на День захисника Вітчизни сидять вдома на дивані і кажуть до своїх половинок: «Де мої труси, шкарпетки?.. Я ж захисник України». Ні, друзі, захисники служать в армії, воюють проти кремлівських окупантів, волонтерами їдуть на фронт, аби допомогти бійцям. І, до речі, нинішні захисники – це не тільки хлопці, а й дівчата. Вони нарівні з чоловіками борються за волю України!
– Ти – сумчанин, до Росії рукою подати. А як родичі, знайомі поставилися до твого вибору стати офіцером ЗСУ?
– Батько – пишається, я ж перший військовий у сім’ї. А з однокласниками, однокурсниками по коледжу майже не спілкуюся. Знаю, що є серед них такі, які їздять на роботу до Росії, хтось ненавидить війну і каже, що це не його справа… Я теж ненавиджу війну! Але кожен громадянин мусить мати за честь і обов’язок захищати свою Вітчизну від ворога.
Михайло УХМАН