Коли дерева журяться плачем

.. – Отак і йди! – сказало сьогодення, плутаючись поміж уривками фраз ненаписаних віршів. – Онде гори високі – перейдеш як не будь, вони зазвичай вже лисі. Бо дерева журяться плачем.

Боже, як же їм боліло, коли текла кров – сік із вен дуба, ясеня, смереки… Як пекло… Як розуміли, що приймають смерть.

На людські забаганки.

На дорогі меблі – бо ж треба похвалитися перед сусідами – ось який я! Крутелик! Маю у хаті щиру карпатську деревину, ексклюзив, а у тебе ширпотреб! – то і промовчи, сусіде. На паркетній льолі…

Та на усе, що ціниться за гроші.

Прикро і гірко. Майбутнє вбивають.

Завмираємо у коконі свого відчаю.

Закривають сільські бібліотеки – так вирішили ті, що при «кориті».

Селянам не потрібна книга, освіта – «січка, дрова і корова», усе?

Прикро і гірко…

Діти думають лише про смартфони – у кого «крутіший», «залипати» на картинки в інеті і т. д., немає сил перераховувати.

Іще багато хотіла б сказати. Але болить серце.

Війна не виправдання байдужості – хотіла написати «пофігізму усіх і всього» – але хай буде так, як надумалося.

Маємо цінувати книгу, а не гугл.

Плакати треба за деревами – вони поклали життя за ширпотреб, а не за людські знання.

Плакати за воїнами-захисниками, котрі загинули на полі бою за нас усіх.

Молитися за тих, хто боронить нас від чуми-навали.

А дерева лежать на вантажівках-лісовозах, зрізані, зв’язані важким мотуззям…

Як і деякі серця.