Іконописець з українською душею

Таланти твої, Україно! Лише такими словами хочеться охарактеризувати цьоготижневого гостя рубрики «Цікаві знайомства». Микола Шевчук – український живописець, заслужений художник України, викладач Теребовлянського училища культури, волонтер, голова районної організації товариства «Меморіал» ім. В.Стуса, член Національної спілки художників України, лауреат численних всеукраїнських премій, «Людина року» (2015 р.), член волонтерської ГО «Вежа»…
Повірте, регалій цієї людини, напевне, і неможливо  перелічити, та, мабуть, й не треба, бо куди цікавіше розповісти про пана Миколу – справжнього патріота, митця, іконописця та викладача…
«Зацікавився іконами ще у ранньому дитинстві. Батьки були молоді, працювали на підприємстві, заробляли гроші. Я в садочок не ходив, тож у дошкільному віці увесь час проводив у селі, у Шумському районі в дідуся і бабусі. Ми були там дуже щасливі, гонили пасти, грали футбол на пасовиську. А в неділю, як годиться, ходили до церкви. І стояти потрібно було струнко, не крутитися, бо за це скубали за вухо (сміється). А мені так завжди кортіло розглянути, як розписаний храм, подивитися на старовинні ікони», – з посмішкою пригадує чоловік.
Любов до мистецтва у пана Михайла була ще з юних років. Дарма часу не втрачав, займався самоосвітою. Багато читав, самовдосконалювався, робив перші спроби в живописі, іконописанні. А вже після служби в армії пішов здобувати освіту.
«Професійно іконописом зайнявся на початку 1990-х років. Тоді навчався у Львівському політехнічному інституті на відділенні архітектури. Якось попросили мене відреставрувати старі образи. Вони мали механічні пошкодження, уражені грибком. Я вклав у ту реставрацію всю душу, делікатно відновлюючи кожен міліметр. Відтоді захопився цією справою. З подивом відкрив, що у сільських маленьких храмах трапляються надзвичайно унікальні старовинні ікони, які не знайти в жодному каталозі.
В одній із таких церков побачив Письмо олійне, написане на блясі. Це була велика рідкість, адже зазвичай Письмо пишуть на полотні чи дереві. Настільки воно було ніжно написано, передати не можу. Довго шукав, хто міг  би бути його автором. Схиляюся до думки, що його написав наш несправедливо замовчаний радянською владою відомий іконописець Іван Їжакевич», – продовжив розповідь митець.
Та були моменти, коли пан Шевчук відмовлявся виконувати замовлення. Пригадує, якось запропонували йому реставрувати символічний хрест із надзвичайно майстерно написаних 12 ікон, яким не менше 150-200 років. Пан Микола визнав, що, попри свій досвід, він не має відповідного рівня майстерності, адже роботу потрібно було виконувати лише під мікроскопом. Правда, пізніше дуже шкодував про відмову, бо через якийсь час побачив, що з цією реліквією зробили місцеві майстри-аматори.
До кожного замовлення художник завжди ставиться із великою відповідальністю, вкладає душу. Пан Шевчук навіть приблизно не може сказати, скільки іконостасів, ікон, реліквій вдалося йому реставрувати та написати за ці роки. Однак найпершу пам’ятає досі, адже вона нагадує митцю про найдорожчу людину на світі.
«Першу ікону, яку я написав, подарував мамі. Довго вона зберігалася у її оселі. Та час прийшов, і Бог забрав маму на небо. Тож ікона повернулася до мене, як світлий спомин про рідну», – поділився пан Микола…
Художник каже, що завжди переймається не кількістю, а  якістю робіт. У планах – дуже багато задумів.
«Іноді посеред ночі якась творча ідея прийде, я одразу ж записую у зошит. А за кілька років перечитую і вкотре переконуюся, що займаюся своєю справою, йду правильним шляхом. Так іноді втілюю ідеї періоди раннього творчого розвитку», – додав художник.
Іконописець може годинами розповідати про церковні образи, а саме про те, що радянська влада буквально вкрала в нас чимало реліквій, натомість помістила у храми ікони з надуманими святими.
«Комуністи позиціонували себе атеїстами і називали релігію опіумом для народу. Відгомін того режиму відчутно й донині. Вони нищили, палили шедеври. У мене досі збереглося старе повідомлення радянських часів, у якому йдеться про те, що такого то дня відбуватиметься спалення ікон, гратиме оркестр, буде цікава культурна програма. Так палили гори стародавніх реліквій. На щастя, багато ікон таки збереглися, здебільшого вони належать не до професійного, а до народного малярства. Правда, часто народні майстри писали куди духовніше, щиріше, ніж професійні», – продовжив розповідь чоловік.
Нині художнику доводиться пояснювати людям про істинне походження тих чи інших ікон, про святих, які зображені на них. До прикладу, чоловік обурюється, що на образах зображені князі Андрій Боголюбський, Олександр Невський і багато інших, які поза межами Росії пролили багато крові і для багатьох народів були не героями, чи святими, а звичайнісінькими злочинцями. Саме вони плюндрували Київ, палили Софію Київську. «Для росіян вони – святі, а для нас хто? І чому ми повинні в наших храмах до них молитися?» – не розуміє пан Микола.
Художник каже, що люди багато чого не знають, тому й не надають цьому значення. Однак є і наші закодовані зображення української слави в московських храмах.
«Це дуже тішить душу. Люди 50 і 70 років тому, перебуваючи у в’язницях, висловлювали любов до України і донесли її до нас за допомогою церковних знаків, орнаментів, символів. І москалі того не зауважували…  А я бачу, розповідаю людям, іноді сперечаюся зі священниками, змінюю російські підписи на старослов’янські. Видно, таке моє покликання», – зазначає митець.
До слова, пан Шевчук реставровував храми по всій Україні. Чи не найбільше його робіт у Криму.
«Під час анексії півострова, коли ми вже завершували роботи, я намагався зробити те саме, що й українські митці за часів радянської влади. А саме: ставив зашифровані українські знаки, символи. Тож за десятки років, під час реставрації храмів, вони побачать їх і зрозуміють, що, самі того не усвідомлюючи, молилися за волю і долю України».
З особливим тепло Микола Шевчук розповідає про своїх учнів. Нагадаємо, художник чимало років викладає у Теребовлянському училищі культури.
«Тішуся, що серед студентів є талановиті діти. Небагато, але є. Які чують, розуміють, цікавляться. Саме вони – наше світле майбутнє. Відрадно, що учні не пропускають занять, люблять слухати про історію живописання, іконописання, вчаться відрізняти святе від грішного. Вірю, що все хороше, добре світле у нас ще попереду».
Зоряна ДЕРКАЧ