Горище

(філософсько-ідеологічний нарис)
Гора, горе, горище – всі ці слова мають єдиний корінь,  але різні значення.
Горище, колись називали стрих (від слова стріха, солом’яне покриття будинку), служить, як правило, для збереження розмаїтого мотлоху. Туди господарі рідко заходять. Лише, якщо треба щось винести або забрати і комусь віддати. Прикро визнавати, але власне на горищі «подалі від людей» немало бідаків з горя чи у відчаї  здійснювали суїцид. Хай їм Бог гріха прощає. Нехай всяке горе оминає наші сім’ї та оселі…
У мене горище асоціюється з хаосом, що має місце в управлінні державою. Пітьма, невідомість, відсутність системи. Куди не ступиш, маєш шанс вдаритися до крокви протиріч головою. 30-ть років блукань. Інші держави пострадянського простору знайшли себе, а ми продовжуємо страждати і нудитись.
На суспільно-політичне горище потихеньку ідуть як непотріб або як відпрацьований матеріал окремі державні лідери, борці за волю України. Серед них – і поважні політичні діячі, як В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Горині та багато інших, колись несправедливо ув’язнені на тривалі терміни, жорстоко карані Москвою, але нескорені. Сьогодні їх згадують все рідше і рідше. Іван Драч, який, затиснувши твердо кулак,  рекомендував Президенту України, неодноразово судимому Віктору Януковичу: отак тримати в руках владу! Борис Олійник, який за рекомендацією Москви облив брудом свого побратима по перу Дмитра Павличка, і багато, багато інших.
Є третя категорія парадоксальних лідерів України – серед яких Леонід Кравчук, який боровся з Народним Рухом як новою політичною течією, але за його підтримки був обраний Президентом України. Двічі за підтримки демократів був обраний Президентом Леонід Кучма. Він доброзичливо, по-державному рекомендував на посаду Прем’єр-міністра України Віктора Януковича. Ми плачемо нині з горя, бо це ж на його совісті сьогоднішня війна, руйнація Донеччини, Луганщини, втрата Криму, розчарування, тисячі смертей справжніх українців.
Був ще один Президент – Віктор Ющенко, який не хотів розчарувати народ, але з відомих причин був не спроможний здійснити зміни у державі.
Був Петро Порошенко, але його історія ще не завершена… Він ще не сказав свого останнього слова.
Сьогоднішній керманич за природою, покликанням  та здібностями не має жодного стосунку ні до українського горища, ні до української історії. Нікому нічого не обіцяв. Хіба те, що всі будуть за його керівництва сміятися. Та сміх цей в умовах пандемії, посилення кризи і гібридної війни – крізь сльози. Та не його провина, що він Президент. Він пожартував, люди повірили. Ми ж такі наївні.
У свій час радянська система відповідно до державної ідеологічної доктрини серйозно турбувалася про створення своєї історії. Пам’ятаю, дружно святкували державні свята (хай би хто спробував не святкувати). Дуже пильно формували президії урочистих засідань, віддаючи данину поваги ветеранам. Особливої уваги заслуговували ті, хто бачив В.І. Леніна. Бачив і все! Був на мітингу чи, можливо, біля броньовика, на якому  він виступав. Докажи, що не бачив. Ця традиція – не радянська, а перейшла від перших християн. Апостоли, учні Ісуса Христа, а потім ті, хто його бачив, і нарешті ті, хто не бачив, але повірив у Нього – теж були у великій повазі серед віруючих.
Не можна повірити в те, що перші президенти України не знали, що державі потрібна державна ідеологія. Та її немає до сьогодні.
Знову ж таки горище інколи асоціюється з несортованою або не систематизованою пам’яттю. На старість  трапляється, щось потрібно згадати, та через  перезавантаження чи засміченість пам’яті це важко зробити. Це так, як відшукати на горищі у великій купі мотлоху колись туди викинуту річ. Шукаєш, шукаєш – немає, а мине трохи часу і вона сама влізе в очі.
Так, гора, горе, горище – ці слова мають єдиний корінь,  проте різні значення. Христос сказав: «…Бо істинно кажу вам: якщо ви матимете віру як зерно гірчичне і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас». Зверніть увагу, сама гора перейде… Дай Бог нам віри такої, щоб змогли перевернути гори зневіри, які свідомо залишили нам попередні президенти.
Хай горе покине наші краї, а на горище віднесуть той мотлох, який виношували у час складних соціально-політичних випробовувань.
При підведенні життєвих підсумків з болями у серці, голові, ми маємо слабкість ночами копирсатись у минулому, як у цьому мотлосі. Усвідомлюємо, що не кожна мета досягнута, але спогад про неї бадьорить розум, будить втомлені, виснажені сили. Ех, якби…то.
Мій добрий товариш каже: «Позитивні думки очищають і свідомість. Життя прожито не даремно. Щось все-таки зроблено… Про щось хочеться розповісти найближчим людям, друзям, своїм дітям та онукам. Держава ж чомусь не дуже турбується про свою пам’ять, про свою історію. Наші державні керівники, політичні лідери не дуже часто заглядають на горище державної пам’яті… не виносять туди нічого. Вони зберігають все, в т.ч. і «свіжу капусту», скошену в Україні, не на горищі, а в офшорах… Їхні діти хоч і ходять в дірявих, але модних джинсах, проживають і вчаться в відомих американських чи європейських вишах.
Для підстаркуватого пенсіонера з мрійливою натурою  горище має властивість викликати багато ностальгічних відчуттів. Взагалі велике чи маленьке горище є в кожної романтичної людини, якщо не на … стриху, то у свідомості, сивій чи лисій голові. Там завжди знайдеться трішки місця і для цього. Мій товариш зробив з горища своєрідний родинний музей-спогад про коротке, як на мій погляд (трішки більше 70-ти років), життя.
Всі  численні грамоти, подяки, подячні листи, орденські книжечки, посвідчення до відзнак, медалей, «корочки» належності до певних громадських організацій, політичних партій та об’єднань, відзнаки, медалі, ордени регіонального, державного і міжнародного рівня, спортивні кубки можна було б викинути у сміття, як непотріб, але вони впорядковані на стендах. «Адже це – історія  життя, – казав він, – життя моєї родини, яку я при Божій помочі створив. За експонатами ти повинен побачити  старання молодої людини, що прагне кар’єри, визнання, достатку. Страждання і переживання за вирішення великої мети і дрібних завдань та проблем. Страждання від невдач і розчарувань. За ними – тріумф та радість від отриманих перемог. За ними – тяжка праця, яку важко зрозуміти, а може – і не зрозуміти, бо робив добро людям навіть тим, які не заслуговували». Його життя було насиченим, повним подій, переживань. Він не один раз був у безвиході, але вихід завжди є… і він його знаходив.
Я з захопленням розглянув всі експозиції. Маючи досвід організації «Музею засобів управління та економічної літератури  тоталітарного періоду» на кафедрі  управління інноваційною діяльністю та сферою послуг, ТНТУ ім. Івана Пулюя, висловив свої рекомендації та побажання. Мій товариш завершив екскурсію своєрідно, лозунгом, який був прибитий на причілку: «Живи так, як жив твій знайомий чи родич. Чоловік, якому було не байдуже наше майбуття і майбуття держави, у якій живемо. Для того й організував цю кімнату-спогад на горищі дому, який залишить своїм потомкам і … вам». Чи думали коли-небудь великі партійні лідери, якою залишають після своїх численних брехливих обіцянок свою державу?
Я насильно б завів на те горище тих «славних» лідерів, які роками блукали між двома соснами, хай би подивилися, як мучиться у розпуці серце і душа людини, що віддала всі свої сили на державу і як подяку за це отримала лише купу кольорових паперів-грамот і медалей-бляшанок.
Справді, у всі часи мій товариш трудився не на систему, а для благополуччя родини і свого народу. Він ніколи не думав про ідеологію, але її творив, як умів.
Його горище каже: «Живи краще, активніше, досягни більшого. Збережи все і примнож для родини, для держави…»
Чи є світло в кінці тунелю? Безумовно, є.
Богдан АНДРУШКІВ – член НСП України, Президент Академії
соціального управління, Тернопільський національний
технічний університет ім. Івана Пулюя, д.е.н., професор