Гармонію краси та людяності у поетичній збірці Валентини Гуменюк «Мій світ тобі»

2017-го у столичному видавництві «Український пріоритет» побачила світ збірка поезій    «Мій світ тобі» –  третя книга відомої ланівецької поетеси Валентини Гуменюк.  Дві попередні  – цикли віршів «Слово і душа», «Мій Майдан» вийшли із друку 2014-го у Тернополі. Ще були публікації в журналах «Чорнильна хвиля», часописі «Літературний Тернопіль», альманахах «Мати», «Дух землі», «Антологія сучасної української літератури», «Магія кохання», «Наше слово». Це ваговитий внесок у літературу української діаспори, адже в силу обтяжливих обставин наша землячка змінила престижну посаду економіста в одній із тернопільських установ на  заробітчанство в Іспанії, де проживає у столичному Мадриді з 1999 року.
Передмову до ошатної збірки  поезій написав визнаний майстер красного письменства Володимир Шовкошитний, у якій зокрема відзначив: «Поезія Валентини Гуменюк , про що б вона не писала (а це й філософська, й пейзажна, й громадянська, й духовна, й інтимна лірика, й пісенні тексти) – це в чистому вигляді поезія Любові, і в цьому її найвища цінність. Адже така поезія обеззброює, змушує замислитися над речами сутнісними, непересічними, такій поезії віриш беззастережно. Валентина Гуменюк – поетеса традиційна, в найкращому розумінні традиційності.
…Ця книга наскрізь вітальна, кожною сторінкою вона ніби закликає читача насолоджуватися відчуттям повноти екзистенції, бачити життя в усіх його проявах і сприймати цей світ з вдячністю Творцеві, але й з усвідомленням власної відповідальності за його майбутнє.»
Така висока  оцінка сприймається як належне вже із вступного розділу –  «Філософська лірика», у якому, як на мене, закодовано зміст усієї  збірки. Тут потрапляєш під гіпнотичний вплив емоційної щирості,  милозвучної ритміки вірша, несподіваних зигзагів проникливої думки. Так у  першій поезії  – «Її життя» авторка  осмислює драматичні етапи  власного життєвого шляху, але заразом і   ліричної героїні – узагальненого образу щирої жінки і творчої особистості, яка в силу обставин  стала  трудовою емігранткою. Попри всі  удари долі українка не зламалась, зберегла віру в одвічні загальнолюдські цінності та зуміла  самореалізуватись в умовах жорсткої конкуренції на чужій землі:
Зривалась амплітуда вниз безмежно
В гіркому негативі, як на  зло.
Втрачалася інстинкту обережність,
Горіли крила та життя несло.
Лиш вірою окреслювалась стежка –
Єдине, що тоді її спасло.
Вже у наступній поезії – «Пізнати себе» натрапляємо на  штрихпунктир поетичних рядків, що окреслюють піктограму цього  динамічного  і глобалізованого світу, який  неможливо пізнати  без еволюції самовдосконалення:
Людського організму мега–суть
І сутність, подарована із неба.
Зірками всім нам визначена путь…
Пізнати світ в собі найперше треба!
У вірші «Життя на землі» – задекларовано  свободу моральної автономії – право неупередженого самовизначення індивіда щодо вибору світоглядних пріоритетів,  як і можливості їх  обстоювати . Також окреслено ту межу, за якою годі сподіватися на толерантність та взаєморозуміння:
У кожного свій світ і свій світогляд,
І місія, у, решті решт, своя…
Не має значення відмінний погляд,
Якщо не нищить землю власне «Я».
У поезіях «Вгору йти», «Відділити від полови», «З тобою поділюсь» осмислюється духовне начало українців, їхня непохитна віра у Бога, у  цілющі властивості щиросердної молитви:
Лише Господня сила з висоти
В дорозі допоможе хрест нести.
(«Вгору йти»)
Кожен наступний тематичний розділ – це  висока естетика психологічних переживань, що супроводжують процес становлення особистості. Його споглядаєш із різних ракурсів, під акомпанемент перебіжної чуттєвої тональності. Так у розділі маленькі вірші вражають влучні узагальнення як ознака життєвої  мудрості:
Не плутай зорі з ліхтарями
Доля жартує з нами
 
Тіні предків крізь мене
Майбутнє хлипне
 
Холодним  градом голову довбає,
Холодним градом слів, що убивають.
 
Самотність – не відсутність мужа
Відсутність Господа в душі.
Пейзажна лірика Валентини Гуменюк одухотворена  – на  тлі мальовничих краєвидів рідної природи тут завжди проглядається оптимістичне сяєво  чуттєвого струму ліричної героїні.  А ще вгадується хист поетки до малярства, її вміння схоплювати загальний план, а кількома штрихами фокусувати увагу на  фрагменті, який може щось прояснити: чи то історію душевного зцілення ліричної героїні під акомпанемент  розбурханої  стихії, як це спостерігаємо у поезії «Злива»:
Несли й мене, утоплену в струмках,
Серденько в грудях холодом стискалось…
Відсутність волі, будь-яких бажань,
Як мокре те курча, не опиралась.
 
Ця дика злива нині – вже краса,
І навіть грім нехай не замовкає.
Я слухаю вас, божі небеса,
Мій біль згасає, воля воскресає.
… або ж вихлюпнути ностальгію за  рідним Краєм , як у поезії«Незаймана краса»:
Окроплена небесною сльозою,
Цілована туманами, як дим.
Тяжіє повногрудою лозою
І грона сяють, наче сонце в них.
 
Незаймана красуня босонога
З очима чистими, як небеса…
В квітках і травах згублена дорога,
І відшукати не дає краса.
 
Вмліваєш від цілунків тих солодких,
Летиш в легких обіймах вітерця.
Забуті вже тяжіння і супротив,
Немає часу, як нема кінця…
У розділі «Лірика кохання» зачудовує поезія «Ода жінці», де постає узагальнений образ щирої українки – берегині родинного затишку і тепла.  Тут очевидна роль  художньої деталі, тоді, як їх сукупність витворює самобутню образність, що акцентує увагу на головних чеснотах українських жінок:
Майстриня шити, плести , вишивати,
Спекти, зварити на щодень і свято.
Шанує рідний Край, батьківську мову,
До Господа приходить на розмову.
 
Красуня ніжна – рідкісна у світі:
Рожеві вустонька, в очах – блакиті.
Душею чиста, мов вода джерельна, –
Плекає гідність, береже ретельно.
 
І доля їй дарована небесна,
Вона і Мати, й Жінка пречудесна!
Надія світу, берегиня всього
Земного і святого – що від Бога!
Про витончену душевну організацію самої поетеси дізнаємося, зокрема, із ліричного одкровення «Задумав Господь жінку сотворити»:
Господь задумав жінку сотворити…
Не зовсім з кістки створена вона:
З небесного живого оксамиту
І грубого земного полотна;
Із сонячних промінчиків гарячих,
Із молодого хмільного вина;
З джерельної води, що чиста завше;
З пахучих квітів, спілого зерна;
Із співу птахів, що в раю небеснім,
Із тих хмарин, що легкості сповна,
Із ясних зір, упалих і воскреслих, –
З великої любові, втім, Вона!
Про нові прочитання традиційних мотивів  довідуємось із розділу «Присвяти». Так у  поезії «Рідна мова» висловлено гіпотезу, що сам Господь визволив нашу мову з-під гніту, аби вона була послом миру,  стала на зихист світла і правди. У присвяті «Тарас живе між нас» зроблено прозорий натяк на ймовірність майбутньої канонізації національного Пророка:
Питаю: світе, з книжкою якого
Поета йде солдат в свій смертний час?
Чиє ім’я для нього після Бога?
Відповідаю: це ім’я – Тарас!
А ще мене заскочила пошанівка «Вони освітлюють дорогу», адресована письменникам та поетам, що продукують світлі, величні думки,  – «Як ті свічки чи ліхтарі, чи зорі». Але скільки наших сучасників потребують такого світла? Вже добрий десяток років спостерігаємо тенденцію до  зниження читацького інтересу: зменшується кількість передплатників періодичних видань, все менше відвідувачів приймають бібліотеки провінційних містечок.  А про сільські бібліотеки нема що й казати, бо там бібліотекарі знову працюють по дві години на день, із оплатою 25%  посадового окладу. Тож, інколи ловиш себе на думці, що тепер самодіяльних письменників і поетів значно більше, аніж вдячних читачів.  Тоді закрадаються сумніви у доцільності реалізації  спокусливої ідеї чи задуму. Але  присвята Валентини Гуменюк додає оптимізму:
Бува, свіча потрібніш від зорі
І вогником своїм таки врятує.
Залежить все від часу і думок…
Усяке світло – та чогось вартує!
Але  найгостріші проблеми озвучено у  номінації «Громадянська лірика». Тут натрапляємо на роздуми про сенс людського життя, про занепад духовності та владарюючий культ грошей, про монотонні будні неприхищеної старості у відмираючих українських селах,  особливо з огляду на проблему відчуженості у стосунках батьків і дітей.
У поезії «Рідна ненька» звучить  стурбованість за долю країни,  а ще настанова молодій плеяді патріотів:
Вкраїну, українці, бережіть!
Не продавайте душі злому вперто.
Нам всім би в правді та любові жить,
Щоб нації не щезнути, не вмерти.
Фактично, це заклик  до людяності, тобто до взаємного гуманного ставлення та поваги, до готовності прийти на допомогу ближньому, коли  його здоров’я та добробут опиняються під загрозою.
Значна віддаленість від рідної сторони не притупила душевних якостей поетеси, особливо її загостреного відчуття справедливості, здатності «відчувати чужу біду, як рана відчуває сіль».  На це вказують твори антивоєнного спрямування : «Криваві сльози», «Важко писати», «Правда і фальш», де звучать докори на адресу тих можновладців, що спотворили розвиток держави,  спричинили розруху і розбрат, втягнули молоде покоління у смертельну м’ясорубку війни.
Як данина світлій  пам’яті про земляків. що загинули на фронтах неоголошеної війни на Донбасі звучать  присвяти  реквієм «Злетів він» (Юрію Ковалю, загинув 20. 02. 2016 під Мар’янкою) та «Останнє «до». Вони  спонукають сучасників  не черствіти душею, вчитися співпереживати тим , хто зазнав гіркоти непоправних утрат.
Тож з огляду на усе згадане варто сподіватися, що  хрестоматійні речі із контенту поетичної збірки Валентини Гуменюк «Мій світ тобі» звучатимуть не лише на уроках літератури рідного краю, але й під час урочистих концертів колективів художньої самодіяльності.
Василь Неручок,
голова ГМСК «Тризуб»
Злетів він
Злетів увись він, соколом, до Бога –
Струна урвалась, серденька биття…
Але прожита в чистоті дорога –
Гріхами не збруднив свого життя.
 
На цій землі, де є своя покута,
Де хтось живе у пеклі, хтось – в раю…
Бо правдонька свята в ланці закута –
Стражденний люд вмирає від жалю.
 
Тому Господь всіх кращих забирає –
Хлопчина гідно у бою блиснув.
Тепер його, Героя, світ весь знає,
Коли багач у бруді потонув…
 
Історія складається віками:
Підняти чи забути в ній когось…
Із уст в уста, шанована батьками,
Народна мудрість й правда – що збулось…
(23 лютого 2016)
 
Важко писати
Писати важко в час війни й печалі,
Нев’яжуться чомусь ясні думки,
Бо тягнуться безмежні магістралі
Зі сліз і крові, й так уже роки…
 
Виношується мрія про майбутнє:
Щасливе щоб було його лице…
Минає час, хоронить незабутнє
У безвість, хоч і пишуть всі про це…
 
Живемо у період доленосний:
Історія – руками й на очах…
Дай, Боже,  в цьому році високоснім
Зміцнити Край і зупинити крах.
 
Дай, Боже, зупинити ріки крові
І вмити Україну від брехні!
Щоб всі були щасливі та здорові,
Раділи щастю Волі день при дні!
(31 березня 2016)
 
 
Останнє «до»
З грудей останній крик, останнє «до»…
Розспівки, партитури вже – у вічність…
Земля з під ніг, по вуха в крові зло
Та викривлення сутності публічне…
 
Болить душа за кращими із нас,
Господь, як до призову, забирає…
Василів баритон – це вищий клас!
Сьогодні світ увесь за ним ридає…
 
Мій Господи! Молитва до небес
Із уст дитини, матері, дружини…
Воскреснуть всі, як Ти, колись, воскрес…
Дай нині миру, щастя Україні!
 
Велика плата за тяжкі гріхи,
За тих, кого в коритах прикормили…
Не бачу, де правдиві пастухи…
Дай, Господи, все  витримати сили!..
 
Вічна пам’ять полеглим за Україну!
(29 червня 2016)