Доля мужньої жінки

У лавах легіону Українських січових стрільців (УСС) та Української галицької армії (УГА), що на початку минулого століття вели звитяжну боротьбу за самостійну, соборну 31і незалежну Українську державу, служили, як нам добре відомо, й жінки, хоча тоді війну вважали справою лише чоловіків.
Національна ідейність, самопосвята заради Батьківщини привели їх у збройні формування і кинули у вир бойових дій. Із героїнь, які зі зброєю в руках були на передовій, найбільш відомими є Софія Галечко, Олена Степанів, Ганна Дмитерко, Ольга Підвисоцька. Та примітно: якщо біографії перших трьох  добре відомі і поширені в різних виданнях, зокрема й електронних, то біографічні відомості про О. Підвисоцьку досі неповні, уривчасті, правдиве переплітається з вимислом чи здогадками. Натомість можемо однозначно стверджувати, що світлина останньої найбільш відома й упізнавана серед фото учасниць визвольної боротьби в Галичині впродовж 1914–1920 рр.
На фото Підвисоцької, де внизу вказані ім’я та прізвище і дата 10 липня 1917 р., бачимо красиву 18-літню дівчину в стрілецькій формі, трохи завеликій, густе чорне волосся вкладене в шапку-мазепинку, правою рукою воячка тримає гвинтівку і дивиться прямо у вічі, її погляд спокійний і рішучий, очі темні і добрі. Це, до речі, єдина світлина цієї героїчної жінки. Милуючись портретом юної О. Підвисоцької, ми й не здогадуємося, яка важка доля їй судилася.
Народилася вона 19 травня 1899 р. у Чорткові в сім’ї Юлії і Спиридона Підвисоцьких, які були акторами театру «Руська бесіда». Батько мав виразний акторський талант, грав ролі різного амплуа, про його вдалий виступ на сцені якось писав Іван Франко. Також С. Підвисоцький був рідним братом відомого актора і режисера українських театрів К. О. Підвисоцького (1851–1904). Однак в середині 1900-х батьки раптово померли, залишивши круглими сиротами трьох дітей. Обставини цієї родинної трагедії нам невідомі, але те, що вона знаменувала великі випробування для Олі, – безсумнівно. Рішучість, наполегливість, наснага в досягненні мети стали прикметними рисами її характеру.
Матеріально опікувався дітьми-сиротами священник Олександр Сабат з с. Річка на Косівщині. Його стараннями О. Підвисоцька згодом вступила до вчительської семінарії, найімовірніше, в Станиславові (нині Івано-Франківськ). Належала до «Пласту», брала участь у січово-стрілецькому русі. Не закінчивши семінарії, домоглася вступу в легіон УСС восени 1915 р. Щоби її прийняли на військову службу, дописала собі в біографії один рік. Подружилася тісно з хорунжим С. Галечко. Впродовж двох місяців влітку 1917 р. була «в полі», тобто в бойових порядках Легіону УСС. Та восени того ж року всіх жінок було звільнено з армії. О. Підвисоцька, склавши іспити, вчителювала у школі в с. Пасічна, що нині у Надвірнянському районі Івано-Франківської обл. Сюди до неї у серпні 1918 р. приїхала вірна подружка – С. Галечко; купаючись останнього дня місяця у річці Бистриця вона втопилася. Це була друга велика втрата і невгамовна біль О. Підвисоцької.
Після Листопадового чину 1918 р., коли треба було боронити рідну державу – Західноукраїнську Народну Республіку від польської агресії, зголосилася в УГА. Служила у штабі 2-го куреня, яким командував сотник Осип Станімір (родом з с. Ладичин на Теребовлянщині), 8-ї Самбірської бригади; згодом отримала звання хорунжого. Пам’ятним у військовій службі 20-літньої О. Підвисоцької стало 15 травня 1919 р. Того дня біля с. Гошани (нині с. Градівка Городоцького району Львівської обл.) польські підрозділи повели наступ, 5-а сотня 2-го куреня почала відступали, її командир та його заступник були поранені, і тоді О. Підвисоцька взяла на себе командування сотнею та організувала оборону, в результаті противник був зупинений. До речі, це єдиний відомий нам випадок в історії звитяжного шляху УГА, коли в бою підрозділом командувала жінка-старшина.
У середині липня 1919 р. УГА змушена була під натиском озброєного Антантою польського війська перейти в Наддніпрянську Україну. З нею за Збручем опинилась й О. Підвисоцька. Восени того ж року у Кам’янці-Подільському відбулася подія, що визначила подальшу долю жінки: вона побралася з Миколою Балицьким. О. Підвисоцька, тепер уже Балицька, надалі в армії не служила. Наступного року в подружжя народилася дочка, яку назвали на честь діда по батькові Олександрою, через два роки – дочка Надія, а ще через два роки – син Ярослав.
Про М. Балицького варто оповісти більше, оскільки його біографія теж досі незнана. Він народився 17 серпня 1888 р. в с. Колодрібка, нині Заліщицького району на Тернопільщині, в сім’ї священника. Після смерті батька в 1901 р. у с. Бурдяківці на Борщівщині, де той обіймав парафію, М. Балицький проживав на Львівщині. Закінчивши у 1912 р. гімназію в Дрогобичі, студіював право у Львівському університеті. Ще в старшому гімназійному віці обрав для себе політичну лінію Української радикальної партії, працював у редакції її газети «Громадський голос», згодом увійшов до партійного керівництва. У квітні 1918 р. був скерований у Київ. У листопаді того ж року повернувся в Галичину. В період ЗУНР долучився до державотворчих процесів, редагував часопис «Народ».
Коли в Наддніпрянській Україні зазнала поразки національна революція та утвердилася радянська влада, Балицькі в Галичину не повернулися. Перебували деякий час у Вінниці, Києві, Білій Церкві, а в 1924 р. поселились у Харкові. М. Балицького взяли на роботу у Верховний Суд УСРР заступником секретаря судової колегії, а Ольга працювала вчителькою у середній школі. В 1928 р. перейшов викладати в інститут заочного навчання, також перекладав і редагував тексти у видавництвах.
У першій половині 1930-х радянською Україною прокотилася хвиля репресій і терору, та галичанам. Балицьким пощастило не потрапити в поле зору карателів НКВС.  Жили непримітно, працювали, раділи за своїх дітей. Але була одна біда: у Ольги було хворе серце. Останнє її місце роботи – педагог-бухгалтер 4-го групового комітету Жовтневого району Харкова. На початку вересня 1937 р. вона вийшла на пенсію за інвалідністю.
Далі О. Балицьку спіткало найбільше горе. 30 вересня чекісти заарештували її чоловіка. Читаючи сьогодні матеріали його так званої «слідчої справи», не можна збагнути, на підставі чого був взятий під варту. З початком Великого терору на нього звернули увагу, найімовірніше, як на уродженця Галичини. Попервах М. Балицький рішуче заперечував свою начебто «злочинну контрреволюційну діяльність», в чому його безпідставно звинувачували. Та кати і нелюди з НКВС погрозами, шантажем і катуванням врешті-решт домоглися покаянної заяви від заарештованого, написаної, що цілком очевидно, під диктовку. Він сподівався на пом’якшення не стільки своєї долі, скільки дружини і дітей. Але все вже було визначено наперед: без будь-яких доказів провини М. Балицького розстріляли 2 листопада 1937 р.
Ольга ніколи не дізналася правду про долю чоловіка. Вже 3 листопада була виписана постанова про взяття жінки під варту, а наступного дня її заарештували. Троє неповнолітніх дітей теж не залишилися без «турботи» чекістів. 17-річна Олександра, 15-річна Надія і 13-річний Ярослав були «вилучені 4.ХІ-37 р. і здані на приймальник-розділювач ХОУ НКВС» (сказано, як про якість речі, а не про живих людей! – Авт.), тобто відправлені в інтернат, де на них чекала пекельна доля членів сім’ї «ворогів народу» і «зрадників Батьківщини». 6 листопада, як свідчить відповідний акт, всі документи і світлини сім’ї, вилучені під час арешту О. Балицької, були спалені. Так бандитський більшовицький режим розтоптував долю невинних людей і знищував пам’ять про них.
Перший допит, який виявився і єдиним, О. Балицької відбувся 5 грудня. Він був дуже коротким, чекіст поставив арештантці чотири запитання щодо «контрреволюційної діяльності» її чоловіка, який «був засуджений» (їй так і не сказали, що він уже страчений). Жінка відповіла, що нічого не знала про таку діяльність, ніколи не вела з чоловіком антирадянських розмов. 7 грудня до «слідчої справи» долучили медичну довідку, що О. Балицька є інвалідом 2-ї групи, тому на Північ прямувати не може. Їй дали спокій. Чекісти, на щастя, не знали, що ця згорьована, хвора жінка – легендарна воячка УСС, колишня старшина УГА, інакше розправа була би нещадною. Наступного дня був затверджений обвинувальний акт і відправлений на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР. Чекати довелося довго, майже півроку, і весь цей час жінка мордувалася в чекістському казематі. Нарешті 29 травня 1938 р. надійшла з Москви відповідна постанова, що О. Балицька, як «соціально-небезпечний елемент», відправляється на спецпоселення в Казахстан. Цілком ймовірно, що там вона і завершила свій життєвий шлях.
Як засланка, а не ув’язнена, жінка мала право забрати дітей з інтернату. Та не судилося, мабуть, бо коли після 1956 р. почалася реабілітація репресованих, ніхто про О. та М. Балицьких не заявив. Лише у 1989 р. їх реабілітували.
Та віриться, що діти подружжя – чи всі, чи хтось один з них – перенесли в «соціалістичному раю» страждання, які випали на їхню долю, облаштували власне доросле життя і десь на просторах колишнього Радянського Союзу проживають нащадки О. та М. Балицьких, можливо під іншими прізвищами, і не відають, з якої славної української родини походять.
Петро ГУЦАЛ,  кандидат історичних наук, доцент
кафедри журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка