До 33-річниці всеукраїнського референдуму, перших виборів президента України і ліквідації СРСР

Першого грудневого дня 1991р. в суспільно-політичному житті нашої Батьківщини відбулися дві  історичні події, назавжди вікопомні для всіх українців.    Перша важлива подія, найбільш значуща–всенародний  референдум щодо підтримання народом (словами в бюлетені «Так» чи «Ні») Акта проголошення Незалежності України,  ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Друга  подія–  перші в  історії нашої молодої держави  прямі, всенародні вибори її президента. Завдяки колосальній  значущості для України, для Європи,  навіть для світу обидві події золотими літерами назавжди вписані в  історію Батьківщини. Їхні геополітичні і стратегічні наслідки мали не  тільки національний, але   і глобальний вимір.  

1 грудня  1991 р. на   всеукраїнському референдумі громадяни вільно, без жодного політичного тиску й адміністративного примусу  тріумфально підтримали ухвалений ВР політико-правовий документ. І цим рішуче заявили про намір збудувати на рідній землі Українській державу– вільну, суверенну, демократичну, сильну, заможну й миролюбну.

Порівняно легко перемігши в першому турі п’ятьох   суперників,  першим всенародно  обраним   президентом України, главою нашої держави  став  Л. Кравчук– тодішній голова ВР. А в  недалекому  минулому–один з очільників КПУ, на той час  уже забороненої.

Подальші події–неочікувано для України і світу– розвивалися дуже стрімко. Тому принесли низку позитивних результатів. У статусі  президента молодої держави– як високопосадовець, наділений повноваженнями визначати й реалізовувати зовнішню політику України– Л.Кравчук  разом із президентом  РФ Б. Єльциним і головою ВР Білорусі В. Шушкевичем  підписав 8 грудня 1991р. документи  про денонсацію (розірвання)  союзного договору між трьома республіками. Укладеного їхніми більшовицькими урядами  ще 30 грудня 1922 р.

Історична подія відбулася в урядовій резиденції Шушкевича на території Біловезької пущі. Тоді ж  була ухвалена низка важливих  документів, зокрема угода про створення так званої Спілки незалежних держав (СНД) і затверджено її статут.

Відтоді СРСР–як єдина держава–припинив існування. Втратили чинність його конституція і закони. Були розпущені всі центральні органи влади колишнього Союзу. Пішов у відставку перший і останній його Президент  М. Горбачов. Зробив це мирно, без спротиву і скандалів.

Україна після швидкої ратифікації Верховною Радою Біловезьких угод  вийшла  з підлеглості  Москві–політичної, економічної, військової, духовно-культурної. Вірили тоді й віримо нині: назавжди й безповоротно! Ніхто, ніколи й нічим не зажене Український народ до смердячого московського хліва!

Інші «союзні республіки»  наслідували приклад  нашої держави й теж оголошували себе незалежними від московії. СНД, як ефемерне утворення, по-справжньому ніколи не функціонувала. Більшість її  рішень не були обов’язковими і майже ніколи й ніким не виконувалися. Всі розуміли: насправді, то був спосіб  «цивілізованого розлучення» між колишніми   «суверенними республіками», а насправді напівколоніями імперіалістичної москви.

Результати названих трьох  грудневих політико–дипломатичних подій створили   надійний, міцний правовий фундамент легітимності і міжнародної  правосуб’єктності нашої держави. Розчистили шлях до будівництва нової, демократичної України. Призвели до швидкого міжнародного  визнання її  як суверенної і незалежної. Понад  дві сотні країн і десятки міжнародних організацій визнали Україну повноправним членом світового  співтовариства. Наголошую: Українська  держава була  визнана світом  в  тих адміністративних кордонах, які мала  УРСР станом на 24 серпня 1991р., а не в якихось інших! У жодному разі не в тих (без Криму й південно-східних областей), які хочуть окреслити для України  мерзенні  кремлівські щурі.

Отже впродовж декількох місяців 1991 оку було створене надійне правове підґрунтя для побудови  могутньої дежави– народної, справедливої і  миролюбної .

Чому 24 серпня після прийняття Акта проголошення Незалежності України Верховна Рада  ухвалила постанову про проведення референдуму на підтримку цього  політико-правового  документа?  Зроблено це було на пропозицію депутата,   академіка  І. Юхновського. Існувало дві   причини для цього.

По-перше, підтримання народом Акта про незалежність  України автоматично  скасовувало  рішення  тогорічного  березневого  референдуму, проведеного за ініціативою Москви,  на якому більшість населення УРСР висловилися за збереження СРСР як оновленої федеративної країни.  Проте  за декілька місяців під впливом низки калейдоскопічних подій політичні настрої  українського суспільства радикально змінилися. Абсолютна більшість мешканців тодішньої УРСР  стали переконаними прихильниками цілковитої державної незалежності України.

По-друге, кожен нормативний документ  ВР– єдиного законодавчого органу  держави будь-якого скликання– зможе скасувати вона сама або ВР  наступних скликань. Рішення ж всеукраїнського референдуму може скасувати тільки інший всеукраїнський референдум. І більш ніхто! Отож, всенародна підтримка  на референдумі 1 грудня 1991 р. Акта  проголошення  незалежності України означала  скасування, зробила нікчемними  результати  тогорічного  березневого референдуму.

Якщо теоретично розглядати можливу спробу ворогів України ліквідувати шляхом референдуму  нашу  державу, то варто зауважити: справа ця   надзвичайно складна. Непосильна, практично неможлива і заздалегідь програшна для біснуватих  авантюристів. Безпрецедентна в новітній історії.  Жоден свідомий національної гідності народ не дозволить нікому таким способом знищити свою державу, щоб знову потрапити в чужинське  ярмо.

Хоча каґебістсько-ефесбешна влада сусідньої країни ще й досі не  змирилася з втратою України—найкоштовнішої перлини в короні деспотичної імперії зла. Проливаючи крокодилячі сльози,  її шолудивий очільник називає закономірний–на щастя, мирний і цивілізований—її розпад  найбільшою геополітичною катастрофою 20-го століття. Так, для дикунської, людожерської Московії  це,  може.  й катастрофа. Але те, що для терористичної імперії зла 33 роки тому стало великою втратою, навіть  катастрофою,  обернулось   великим добром для багатьох народів. Для тих, кого вона по-звірячому гнобила,  визискувала  і тероризувала сотні років!

Об’єктивний аналіз тогочасних подій дає підстави  стверджувати:  головною рушійною силою мирної національно-визвольної революції періоду 1988-1991 рр.,  справжнім її героєм був український народ. А не політики, навіть видатні представники патріотично-демократичного табору. Найбільша заслуга найвідоміших тодішніх громадсько-політичних діячів   полягала ось у  чому. Тонко вловлюючи  настрої суспільства і відчуваючи велику його політичну  підтримку,  вони вміло і професійно виконували   суверенну волю Українського народу. Своєчасно і здебільшого грамотно   спрямовували спочатку протестну, а згодом  державотворчу енергію широких мас, уже пробуджених ідеями свободи і державності. Й   готових до рішучих дій.

Спільними  позитивними  рисами багатьох тодішніх українських діячів усіх рівнів були істинний патріотизм, чесність, нерозривна єдність слів і діл, чистота намірів і  відсутність цинізму. Перефразовуючи слова відомої Книги, про більшість народних ватажків (особливо  вождів мирної революції) безпомильно  можемо сказати: «Це істинний українець, бо нема в ньому жодного  лукавства!»

Пам’ятаю, як ми–учасники патріотичних формувань, передусім члени Народного руху України та УГС—щодня проводили агітацію серед мешканців міст і сіл, закликаючи людей прийти на референдум і підтримати Акт проголошення Незалежності України. Агітували скрізь, де існувала щонайменша можливість: на майданах, на базарах, в електропоїздах,  на зупинках громадського транспорту, в цехах підприємств, на колгоспних фермах.

Роздаючи  листівки і газети, ходили від хати до хати, від квартири до квартири. При цьому не  шкодували  ні свого часу, ні здоров’я, ні грошей. Власним коштом виготовляли листівки, власними автомобілями розвозили їх у віддалені села. Ми були настільки патріотичними, щирими й безкорисливими, що нікому навіть на думку не спадало розраховувати  на матеріальну винагороду за самовіддану працю.

Вважали себе продовжувачами святої боротьби попередніх поколінь відважних українців. Твердо вірили: як і героїчні попередники, ми,    борці за волю України, в нових, сприятливіших  історичних умовах виконуємо патріотичний обов’язок перед рідним  народом і Батьківщиною. Раділи, що саме нам випало велике щастя завершити процес остаточного визволення України з московського ярма.

Ми, активні учасники боротьби за  державність України в період 1988-1991 рр.,  завжди були скромні й доброчесні. Ніхто з нас– навіть ті, хто мав добру освіту, управлінський досвід  і лідерські якості – ніколи  не думали про керівні   посади чи  привілеї у Вільній Україні. Тим паче про неправедно набуті статки. Взірцем були для нас держави Західної Європи— демократичні, правові й заможні. Ми вірили в мудрість українського народу, вважаючи, що на демократичних  виборах він завжди обиратиме до органів влади найкращих, найдостойніших  серед багатьох  претендентів.

Згодом  виявилося, ми дуже  помилялися щодо політичної свідомості й моральності багатьох земляків. Серед співгромадян   завжди було чимало таких (на жаль, і нині є), хто наївно вірив брехливим передвиборчим обіцянкам шахраїв і пройдисвітів, які перлися до владних крісел. Багато-хто з виборців продавав свій голос за гроші чи  продукти, стверджуючи, що всі вони (кандидати) однаково брехливі. Що всі рвуться до влади задля наживи .

Через невисоку політичну грамотність і низьку загальну  культуру багатьох виборців дуже скоро владні кабінети  заповнили  безпринципні, цинічні,  тупоголові невігласи, часто вихідці з кримінального світу. А також скоробагатьки, які злочинним шляхом  прибрали до липких рук  колишню державну власність. Ті, хто,   крім політичної влади,  намагалися  здобути в Україні владу економічну й духовну. Владні лжепатріоти  не тільки  розграбували  Україну й породили  олігархів і корупцію. Вони роззброїли нашу державу й намагалися перетворити її на московського васала,

Ці особи–прямі й безпосередні винуватці неготовності України до початку московської агресії проти нашої держави, неспроможності швидко й рішуче відбити ворожу навалу. Через  непокарані злочини й масштабну корупцію владоможців демократичний світ тривалий час цурався України. Вважаючи нашу державу не готовою стати членом ЄС  і НАТО. Нині ситуація в Україні змінилася на краще, але за ці зміни народ платить дуже дорогою ціною.

Упевнений: настане час, коли патріотичні,  морально і духовно здорові сили українського суспільства, кількість яких нині величезна й невинно  зростає,  всіма  доступними, законними  засобами   рішуче й жорстко  припинять  всі  спроби  розхитати ситуацію в Україні й ліквідувати   державний  суверенітет Батьківщини. Вважаю, що за рівності багатьох умов,  найбільше моральних прав прийти до влади в Україні повинні мати ті, хто її збройно обороняв у нинішній протикацапській війні. Але в жодному разі не ті боягузи, які, рятуючи шкуру, ганебно втекли з України. Дезертирам і всім шахраям з купленими групами інвалідності не повинно бути місця у владі! Вивчаймо вітчизняну історію,  робімо правильні висновки з подій далекого і близького минулого.

Щиро любімо, повсякчас бережімо і надійно захищаймо  нашу Україну!

Анатолій Ковальчук, учасник боротьби за незалежність України