«Дівчинка-Щастя»: присвячується співачці і воїну Христині Панасюк

Невеличка русява дівчина завмерла у глибині волонтерського мікроавтобуса, пильно вдивляючись у голубий екран свого смартфона. Вона то усміхається, наче теплий літній день, то раптом смутніє, як тихий осінній вечір (і тоді її великі зелені очі стають ще більшими, ще бездоннішими, нагадуючи глибокі лісові озера). На сидінні поряд лежить акустична гітара, рясно вкрита кольоровими наліпками – шевронами військових бригад, у яких співачка виступала. Нині Христина знову їде на передову. І дорогою читає у смартфоні повідомлення, які присилають їй знайомі й незнайомі захисники України:

«Дай, Боже, сили нашим солдатам» – це твоє? Згадую Дебальцеве, батальйон «Кривбас», 128 бригаду… Христинко, дякую. Ти помогла нам вистояти у важкий час».

«Маленька донечка завжди співає мені у телефон твою пісню «Я дочекаюсь тебе, любий тату», і я вірю, що повернуся до неї живим і здоровим».

«Дякую вам, Христинко. Коли ви приїжджали до нас у шпиталь, то завдяки вашій пісні я встав з інвалідного візка».

Молода співачка нишком витирає гарячу сльозу, що, непрошена, покотилася по її щоці.

– Мабуть, щось дуже приємне пишуть? – запитує у Христини літній водій, помітивши у дзеркалі її мимовільний рух.

– Так, – відповідає, посміхнувшись. – Дякують за мої пісні.

Христина тепло посміхається і відкладає убік телефон. Її погляд мимоволі прикипає до далеких териконів, що темними горами бовваніють на обрії. Неподалік від них, знає дівчина, проходить нинішня лінія фронту…

– Давно сюди їздиш? – запитує волонтер.

– Дев’ять років, – у задумі відповідає співачка.

– Ого, – дивується чоловік. – І як уперше потрапила на схід?

– Від початку війни збирала й передавала допомогу військовим. А потім відчула, що хочу сама її відвезти. Узяла в дорогу гітару і на одному з блокпостів під Волновахою, віддавши бійцям подарунки, заспівала для них. Так відбувся мій перший виступ поблизу передової.

– І скільки концертів для фронтовиків ти дала за ці роки? – не вгаває говіркий водій.

– Не знаю. Не рахувала, – відповідає йому дівчина. – А за останній рік їх було сто сімдесят…

– Сто сімдесят помножити на дев’ять років… – волонтер замислився, мовчки рахуючи про себе, а потім зачудовано свиснув. – Та це ж більше півтори тисячі! Дівчинко, ти – справжній боєць!

Христина вдячно йому посміхається. Деякий час вони їдуть мовчки.

– А тобі не страшно тут, поблизу нулівки? – знову запитує водій. – Адже «орки» постійно обстрілюють позиції українських військових.

– Чому ж? Деколи буває страшно. Я – звичайна людина і боюся вибухів. Нещодавно уночі сильний мінометний вогонь накрив територію поблизу штабного будиночка, де я ночувала після концерту. Від першого прильоту відро з квітами, що стояло на столику біля мого ліжка, з гуркотом упало на підлогу. Думала, що загину. Але Бог уберіг. Через кілька днів після мого від’їзду будинок таки розбила російська міна. Так що мені в ту ніч неабияк пощастило…

– І ти після цього випадку продовжуєш їздити на фронт?

– Я не можу інакше! Коли бачу вдячні очі бійців після моїх виступів, то забуваю про все на світі! Співаю для воїнів і відчуваю, що пісня – це моя зброя, мій вклад у нашу майбутню перемогу. Мені приємно, що бійці сприймають мене як подругу, як сестру, діляться зі мною своїми проблемами, питають поради. Відчуваю, що я їм потрібна, що вони мене люблять і чекають. Вони навіть позивний мені дали – «Дівчинка-Щастя»…

– Гарний, – погоджується водій і плавно зупиняє автобус біля непримітної будівлі у тіні гіллястих акацій. – Ось ми і приїхали. Трохи зачекаємо тут. Зараз приїде машина, яка повезе тебе далі…

Через декілька хвилин під’їхав джип із трьома військовими. Після короткої розмови з водієм хлопці почали швидко перевантажувати дарунки з мікроавтобуса у свою машину. Волонтер охоче допомагав їм.

Очікуючи, поки чоловіки закінчать роботу, Христина сиділа у затишному салоні. Несподівано їй гостро захотілося одягти військову форму і стати на захист рідної землі плече в плече з цими відважними воїнами. Так, вона – співачка, молода вчителька музики. Але ж на війні є багато жінок – медпрацівників, телефоністок, стрільців, операторів дронів. Вона може опанувати одну з цих військових професій і захищати Батьківщину від ворога нарівні з ними. А у паузах між боями – співати для своїх бойових побратимів, скрашувати їм нелегкі будні. Адже музика і пісня дуже потрібні на війні.

Зненацька Христині пригадалася розповідь знайомих бойових медиків: одного разу вони везли до шпиталю пораненого воїна, який втрачав свідомість, умирав. Сумнівалися, чи встигнуть доправити його живим. І враз у телефоні одного з медпрацівників зазвучала її пісня. Поранений опритомнів, усміхнувся і радісно промовив: «О, це – Христя…» Він більше не втрачав свідомості, вижив. Її пісня урятувала бійцеві життя. Хіба після цього Христина має право не їздити сюди?

Коли військові завантажили волонтерські дарунки, співачка вийшла з автобуса і привіталася до них:

– Слава Україні!

– Героям слава!

– Хлопці, до нас «Дівчинка-Щастя» приїхала! – радісно заволав один із бійців. – Сестричко, ти сьогодні співатимеш для нас?

– «Дівчинка-Щастя»! Наш Ангел з гітарою! – жваво загомоніли інші. На втомлених війною обличчях чоловіків зажевріли радісні посмішки, наче їх торкнулося поцілунком проміння весняного сонця.

– Співатиму. Для цього і приїхала сюди.

За кілька хвилин джип помчав її у бік зловісних чорних териконів, що дихали небезпекою і війною. Але серце Христини раділо. Вона не боялася нічого, бо знала, що суворі брати-воїни без роздумів прикриють її своїми грудьми. Раділа, бо була там, де повинна була бути. Там, де надзвичайно потрібні її пісні та її підтримка. Там, де зійшлися у смертельному двобої Добро і Зло. І вона була на боці Добра, на стороні тих, хто його захищає!

Того дня Христина дала сім концертів: у невеликому сільському клубі, у розбитому вибухом будинку на окраїні хутора, під розлогим деревом у лісосмузі-«зеленці», у бліндажах…

Невеличка «Дівчинка-Щастя» ніжно обіймала свою вірну подругу-гітару, заквітчану шевронами військових бригад, видобуваючи з її лона прекрасні мелодії, а її уста дарували воякам пісні, багато з яких згодом стануть не лише мелодіями на їхніх смартфонах, а й урочистими гімнами великих і малих військових підрозділів.

«Щоранку будять солов’ї, солдати з честю в бій ідуть,

Бо вірні ми своїй землі – присягу двічі не дають.

Ми, попри біль, ідемо в бій, і нас не вабить чужина,

Бо вірні ми землі своїй, бо Україна в нас – одна!» – линуло над безкраїм Донецьким степом, розносячись із одного його краю аж до іншого, даруючи людським серцям віру і мужність.

Христина вдивлялася у суворі очі вояків і розуміла – вони ніколи і нікому не віддадуть на поталу рідної землі і боронитимуть її до останку! До великої Перемоги Добра над Злом! До беззастережної Перемоги України!