Чотири міни з вибухом у спину

Міна перша – під час гри акторів
Давайте ще раз змовчимо, попросимо у поляків пробачення, хоч, як показують подальші події, їм того замало… Мине час, і думаю, що дуже швидко будемо просити прощення у євреїв, а відтак може дійти до того, що проситимемо вибачення у німців… Запитаєте, за що? А  пам’ятаєте справу Івана Дем’янюка, коли Німеччина використала українця як цапа-відбувайла, щоби  перекласти вину за вчинки німецьких нацистів під час Другої світової війни на беззахисних українців-військовополонених. Уже тоді творили з українця образ монстра.
На жаль, театр абсурду триває, і дуже прикро, що у ньому беруть участь наші земляки. Нині значного резонансу набув фільм, що має значні проблеми з відображенням історичних контекстів і подій, – «Волинь» (режисер Войцех Смажовський). Запланований на 18 жовтня 2016 року показ цієї стрічки, який організував Польський інститут у Києві, перенесли на невизначений термін. Як заявив посол України в Польщі Андрій Дещиця, ухвалене рішення пов’язане з можливими вуличними протестами і негативною реакцією громадськості.
Цікаво, що скандальну кінострічку, за задумом режисера, у 2010 році мали б знімати в Україні. Фінансувати фільм «Волинь» бралася одна з вітчизняних олігархічних груп. Йшлося і про надання коштів з фондів Держкіно. Фільм мав вийти наприкінці 2012 року, якраз напередодні червня 2013 року, коли наші горе-політики, либонь на догоду Москві, закликали законодавчий орган іншої держави звинуватити у найважчому зі злочинів представників свого народу. Тоді 148 народних депутатів від Партії регіонів і КПУ звернулися до депутатів польського Сейму з проханням «визнати Волинську трагедію геноцидом щодо польського населення і засудити злочинні діяння українських націоналістів». Якби все так і відбулося, то це було б удвічі принизливіше для нас. На щастя, позитивну роль у цих подіях відіграла всюдисуща корупція. Жадібні до наживи політики вимагали від польського режисера відкат за фінансування фільму, на що він категорично не погодився.
До ідеї створення фільму повернулися у 2014 році, з початком російської агресії в Україні. Росія щедро фінансувала своїх пропагандистів у всіх куточках Європи. Очевидно, що «кісєльовщина» не могла оминути сумні сторінки історії українсько-польських взаємин. Тоді знайшлися і кошти для картини «Волинь». Джерела стверджують, що, окрім польського бюджетного фінансування, були залучені і російські рублі. Звичайно, без волі польських політиканів, які все частіше декларують ультраправі погляди (не тільки стосовно України), картина б не відбулась.
Міна два. Польський батіг
2014 року Президент України Петро Порошенко під час виступу перед обома палатами польського парламенту попросив у наших сусідів пробачення за Волинську трагедію. Як виявилося, полякам цього було замало. 22 липня 2016 року Сейм проголосував за те, щоб визнати волинські події «геноцидом». Офіційний Київ висловив жаль з цього приводу.
26 жовтня відбулася спільна прес-конференція, під час якої йшлося про перспективи співпраці Українського інституту національної пам’яті й Інституту національної пам’яті Польщі. Виступаючи на ній, заступник директора цього закладу доктор Матеуш Шпитма чітко сказав, що волинські події 1943 – це геноцид, який вчинили українці.
Міна три. Польський «пряник»?
Уже кілька років ми спостерігаємо, крім традиційного прагнення здобути привабливу для наших краян «карту поляка», збільшення відтоку молоді у Польщу як на навчання, так і на роботу. З другого вересня 2016 року були запроваджені нові правила для власників «карти поляка»: постійне місце проживання в Польщі надають безкоштовно, передбачена щомісячна допомога кожному членові родини за умови отримання спершу «карти поляка», через рік – громадянства. А польський паспорт дає право їздити всією Європою. І це ще більше заохочує громадян України виробляти різними шляхами «карту поляка». Навіть у Тернополі величезні черги у візові центри. Це попри те, що в державі війна.
До таких дій українців підштовхує і складна економічна ситуація. За таких умов заклики залишитися і працювати в Україні розбиваються об щоденні побутові проблеми, зумовлені тотальним безгрошів’ям. Поляки ж уміло використовують ситуацію, оскільки їм потрібно заповнити українцями власний дефіцит робочої сили, після того, як їхня молодь обрала більш заможні Францію, Німеччину та Великобританію.
Чи могли б ми подумати про таке у 1990-ті? Так, це відбувається у нас – на завжди патріотичній Тернопільщині. В  архівах – сотні запитів щодо земель, які колись належали полякам. Чи не настане час, що ми будемо знову повертати їм наші землі й ставати їхніми наймитами. Чи не повернуться 1919–1920-ті роки, коли вони тицятимуть нас обличчям у болото, запитуючи: «Чия це земля?»
Міна четверта. Пам’ятники і могили, або Хто ж більше європейці?
9 жовтня 2016 р. у с. Верхрата Любачівського повіту Підкарпатського воєводства на сільському цвинтарі «невідомі» знищили пам’ятник на братській могилі тринадцятьох вояків УПА. Не дивно, що відповідальність за вчинений акт вандалізму взяла на себе ультраправа організація «Табір Великої Польщі», відома своєю співпрацею з терористичними угрупуваннями ДНР і ЛНР. Представники цієї структури спільно з іншими ультраправими організаціями Польщі, яких щедро фінансує Москва, від початку російського вторгнення в Україну в Польщі розгорнули кампанію нищення українських військових пам’ятників. За даними Українського інститут національної пам’яті, протягом 2014–2016 років поляки вчинили 13 актів вандалізму. Окрім військових могил, були знищені й пам’ятники жертвам комуністичних репресій та присвячені українським громадам сіл. Головна мета таких дій максимально розбурхати пристрасті і ворожнечу між українцями та поляками, провокувати у відповідь вандалізм щодо польських могил в Україні, щоб назавжди закрити двері для взаємного примирення двох народів.
Водночас польські організації в Україні продовжують зводити та реставрувати свої пам’ятники. Зокрема, значного резонансу на Тернопільщині набуло відновлення військового меморіалу на місцевому кладовищі з каплицею у місті Зборів, облаштованого у листопаді 1935 року. Найбільше емоцій викликав реставрований напис на польському пам’ятнику «Полеглим за Вітчизну». Доволі гостро відреагував на це місцевий політикум і громадськість. За пошуками ворогів і «їхнього злого умислу проти України» залишилось поза увагою те, що ремонтували пам’ятник переважно українці, яких найняла польська фундація «Мости», а історичний напис зберігався на споруді з 1935 року, просто після реставрації став значно помітнішим. До того ж, усі зацікавлені у розпалюванні ворожнечі чомусь забувають згадати, що за свої кошти поляки відновили й 12 хрестів українських січових стрільців.
Голова Польського культурно-освітнього товариства Петро Фріз прокоментував наведені події так: «Завдання нашого товариства, насамперед, зберігати традиції польської культури. Ми маємо бібліотеку, школу, дбаємо про могили земляків на Микулинецькому цвинтарі. Щодо фільму «Волинь» мені важко судити, адже я його ще не бачив. Оцінку йому мають дати митці та історики. Але я, як і вся польська інтелігенція, засуджуємо випадки руйнування могил і пам’ятників українців у Польщі. До речі, 16 жовтня понад 150 представників польської інтелігенції –  науковці, діячі культури, представники духовенства – ухвалили «Відозву з Верхрати», якою засудили дії Табору Великої Польщі та попросили прощення за вчиненні акції вандалізму».
Висновки невтішні. Незважаючи на підписання 24 серпня 2016 року декларації між президентами України та Польщі про зміцнення добросусідських відносин, не українці почали роздувати істерію. Поляки мали б краще знати історію і попросити в українців пробачення за свою багатовікову окупаційну колоніальну політику, за пацифікації. Нині основне у відносинах між сусідніми народами – не перейти межу, після якої вороття уже не буде.
Віктор КАРПО