«Час до праці! Час!»

За вікном прокидався світанок. Якравий, теплий, тільки-но звершивши перехід від ночі до ледь народжених небом промінчиків сонця.

Ліда любила такий період. Тоді можна було смачно потягуватись у ліжку, перебираючи ногами кожні складки простирадла і смикаючи навсубіч збиту ковдру і сміливо чекаючи рингтон із мобільного телефону –  будильника.

– Не проспи, не проспи, – співав мелодійний жіночий голос із пристрою. – Час до праці, час! Час!

Ліда і сама не пам’ятала, хто із маленьких її родичів поставив таку музичку – здається, племінник. Розбитний парубок дванадцяти літ, розумний і розважливий, як на свої роки. Принаймні, коли бував у неї в гостях. От, як недавно.Коли це було – вчора, позавчора, тиждень тому? Але час не мав значення.

Зателефонувала сестра, сказала, що навідається.

– Не бачились давно, – щебетала у слухавку. – А скільки новин маю!

Ліда тоді лише позітхала — Сонин життєвий принцип грунтувався на правилі: що знаєш, тим ділися! Так вона дізналася багато цікавих речей і про спільних знайомих, подруг, родичів. А що сестра не любила довгих кавувань, то швидко приготувала канапки і розпакувала бісквітне печиво із малиновою галяреткою, якого вже давно хотіла скуштувати, але нагоди не було.

Сестра не забарилася – через півгодини піля дзвінка постукала у двері. Не сама – і сином.

Малий відразу ж подався у кімнату.

– Скинь хоч кросівки, чорте! – гукнула вслід Соня, але марно. Хлопець вже порався біля комп’ютерного столика.

– Ви б, тітко Ліда, хоч трохи дивилися за технікою, – Дениско скрушно похитав головою, вмикаючи ноутбук. – Ой, тут програм скільки незакритих! І вірус хапанув, здається, ваш ноут.

– А що таке хапнув вірус? – прикинулася незнайкою Ліда.

– Ну, як би вам пояснити… – У голосі Дениска звучала легка поблажливість – от, мовляв, старше покоління динозаври, куди їм до нас, молодих! – Це коли люди хворіють грипом, так приблизно і техніка заражається інфекцією, тільки цифровою. Почистити вам? Ну, полікувати.

– Як від грипу? – мружила очі Ліда.

– Ага, як від отої болячки. Ще й для профілактики арнтивірус поставлю.

Хлопець тепер дивився майже благально.

– Давай, айтішнику ти наш, – не втримавшись, пирснула сміхом Ліда. – Чай будеш із печивом чи канапками?

– Усім підряд, – сказав Дениско, роззуваючи кросівки – вочевидь, згалавши про них ааж тепер і тому почервонівши від сорому за свою невихованість.

– Різоньки йому, а не печиво, – прокоментувала ситуацію Соня і витягла із сумочки мобільний телефон:

– Де у тебе зарядне, а то зовсім доздих бідосі.

Поки Ліда готувала чай і розставляла тарілки, Соня встигла розповісти про ціни на продукти – не докупитися ані м’яса, ані картоплі, все таке дороге! А Дениско стоптав за місяць вже дві пари кросівок – взуття горить на дітваку!

Ліда вже встигла бігом занести малому у кімнату на таці гостинець. Той вже бавився у якісь комп`ютерні ігри, подякував:

– Потім, тьоть Ліда, потім! Смачно пахне! – повів носом, вхопив канапку і знову примостився перед екраном.

А Сонька, здається, й не помітила отієї тимчасової Лідиної відсутності, все говорила і говорила.Зарплату затримали, а шеф нервується і гонить усіх підряд, мучить роботою, а вона звіти таки не встигає передати, божевілля якесь. І має чергові хрестини – Ніна, пам’ятаєш, така невисока, чорненька, котра півроку тому заміж вийшла, так вже народила хлопчика, швидкі зараз діти, еге ж?

– Нас би за таке тато із мамою вбили б, – погодилась Ліда. І потай помріяла, щоб вщух отой потік нікому не потрібних новин.

– Ти б вже якого хлопа собі знайшла, – сьорбнувши чаю, несподівано сказала сестра. – Роки минають, а ти у дівках.

– Не народився ще той, хто б мене у сіті спіймав, – віджартувалася Ліда.

А серце трохи защеміло, бо мала колись одне кохання.

Любила ще зі шкільної парти, чекала у коридорах, щоб звернув на неї хоч якусь увагу. Ну і що, що вона на рік старша? Ну й що, що низенька, і відмінниця, і одягається скромно? Зате у неї голубі очі, і зачіска майже модельна, і готувати мама навчила, як у ресторані.

Соня так до тієї науки не давалась. Навпаки – втікала із хати, коли затівалось чергове прибирання чи кулінарні експерименти. Яскравий одяг, бойовий макіяж – і всі хлопці її.

Соня навіть інститут як слід не закінчила, із третього курсу поквапцем перевелася на заочне навчання, а тоді відрекомендувала усім свого майбутнього чоловіка. Ліда тоді ледь не знепритомніла, бо обранцем сестри виявився той, за ким сама виплакувала колись очі. Змирилася. Була дружкою на весіллі, хрестила Дениса.

І ховала свою таємницю на край душі – щоб тільки не дізнався ніхто, ані він, ані сестра.

– Комизишся, як принцеса, – засміялася Соня. – А Петро привіт тобі передавав, казав, що у нього в батальйоні купа хлопців неодружених, мо`, зісватає кого?

– Хай краще не думає про дурниці, – несподівано для себе розсердилася Ліда. – Краще скажи, як він там?

– Та як… Як… – Соня несподівано підвелася і підійшла до вікна – сміх зненацька пропав. – Воює. Казав, тяжко там. І поранених багато, і вбитих. Багато їм не дозволяють розповідати, сама знаєш.

Похмуро обернулась до Ліди:

– А ті дрони, на які ми із тобою гроші збирали, стали у пригоді!

– Хоч чимось, – Ліда обіймала сестру, вже заплакану, і втирала сльози сама.

– Я… я так боюся, що він не повернеться… Так боюся, Боже… Господи, поранений, калікою – аби лише живий!

Відштовхувала від себе Ліду:

– Думаєш, я не знаю, як ти за ним сохла? Але прощаю, прощаю, бо ти мені сестра, і з ким би я всім ділилася, як не з тобою?

Замовкла.

Виття сирени пронизало простір.

Як і звук вибуху, котрий вони вже не чули.

…Рингтон не вмовкав:

– Час до праці! Час!

– Та вимкніть хтось вже отой дурний телефон! – крик спалахнув і згорів у в’язкому напівсні світанку.

Мелодія стихла.

Ліда розплющила очі і спробувала потягнутися в ліжку, як завжди. Не змогла. Натомість відчула різкий біль, аж затьмарило світ.

На мить їй здалося, що вона помирає, тоді отой незнайомець у білому, котрий співчутливо схилився над нею, напевно, янгол.

– Не рухайтеся, – сказав лікар. – Ви у лікарні. У ваш будинок вцілила ракета.

Мить помовчав і додав:

– Не хвилюйтесь, ваші родичі живі, у іншій палаті. У них легкі поранення і шок.

– А у мене? – хотіла було запитати, чомусь не змогла.

Злегка підвела голову із подушки, глянула і заціпеніла – там, де мали б бути її ноги, рівненько стелилась ковдра…

Світлана ТРУХАНОВА-ДЗУДЗИЛО