Повідомити новину

Поширити:

Богдан Бутковський – історик, депутат Тернопільської обласної ради від ВО «Свобода», з 2022 року – військовослужбовець ЗСУ, 35 ОСБ. Воював з 2014 року в АТО.

– Богдане, де ви зараз? Чи святкували Великдень, їли паску?

– Я зараз під Бахмутом. У передвеликодню суботу копав окоп. Хоча волонтерську паску таки їв. Їх тут усі отримали. Мій побратим жартує, що на наші позиції скинули кілька кілотонн пасок. Ми старанно знешкоджуємо ці продуктові запаси…

– Чи пишете зараз вірші, повість про сучасну війну?

– Ні, з віршів зараз нічого не пишеться. Бо якщо раніше в мене був більш-менш стабільний графік, коли я виконував охоронні, а не бойові функції, то тепер ми або в окопах сидимо, або на завдання ходимо – щодня щось нове, нічого не можеш спрогнозувати. У вільний день вирішуєш побутові питання – наприклад, переш речі, бо зараз тут багато болота. А ще часто трапляються нагоди зустрітися з побратимами, друзями, які воюють поряд. Тому на творчість часу майже не залишається. Хоча ідеї віршів, звісно, є. Накопичуються емоції, думки, нотую якісь фрази, з яких за кілька тижнів або навіть місяців народжується вірш… Повість теж пишу дуже повільно, за двадцять днів написав пів сторінки наступної шостої частини, в якій герої обговорюють подальший перебіг війни. А оскільки зараз жоден аналітик не береться чітко говорити про контрнаступ, то це важке завдання. Моя повість – художній текст, в якого є мета – описати сучасні події, передати ідеологічний зміст і запропонувати суспільству картину майбутнього. Я б не писав художнього тексту, якби люди легше сприймали публіцистику. Але сьогодні українці радше мислять емоціями, аніж раціонально, тому доводиться вдаватися до прози.

– Як історик, як ставитеся до того, що історію вилучали з обов’язкових предметів ЗНО?

– Історія не менш важлива, ніж мова. Якщо російськомовний українець чи громадян України іншої національності добре ознайомиться з українською історією, він вимушений буде визнати, що спілкуватися російською мовою буде щонайменше неетично, бо це підриває українську державність. Коли людина цього не розуміє, бо не знає історії заборони української мови, не знає, яким способом російська поширювалася, то для неї сучасні заборони російської мови виглядають майже так само, як авторитаризм в Росії. В Міносвіти постійно зменшували години з української літератури та історії України, вимагали об’єднати ці предмети із зарубіжною літературою та світовою історією. Все це є підривною діяльністю проти українськості, адже ці предмети націоформуючі.

– Чого бракує на війні?

– Нам катастрофічно бракує крупнокаліберних кулеметів, мінометів, автоматичних гранатометів, підствольників, гранат до підствольників. Бракує зброї для піхотинців, а не Хаймарсів. Зараз основний тягар війни на себе бере піхота, яка стримує ці полчища орків в Бахмуті і має втрати, яких можна було б уникнути. Благодійні фонди купують міномети, а держава витрачає гроші на дороги. Ви розумієте абсурдність ситуації? Горить хата, а ми обговорюємо, які фіранки повісимо на вікна.

В чому наша проблема? Яке місце України у світовій політиці?

– Основна проблема в тому, що Україна не належить українцям. Вона належить олігархату, який тісно між собою пов’язаний, він використовує різні електоральні уподобання і тримається при владі. Зважаючи на те, що люди все одно будуть обирати тих, кого покажуть по телевізору, кого розрекламують, олігархи не рахуються з реальними потребами суспільства, а розкручують ті чи інші особистості і теми. Ми маємо вкрай низький рівень політичної грамотності. Нам сказали по телевізору, що треба бути патріотом – ми патріоти. Нам скажуть, що треба забути про війну – ми забудемо… Поки в нас культивується ця суспільна наївність, ми за неї дуже дорого платимо. Зараз відбуваються торги, домовленості, вигравання часу, тому що ми на порозі Третьої світової війни між блоком авторитарних режимів та США і їх союзниками. Зараз війна в Україні має гарячу фазу, а в усьому світі вона холодна. Йде дипломатична боротьба за те, хто з ким буде блокуватися. Америці в такій ситуації потрібно виграти час. Китай теж хоче виграти час. Їм обом вигідне продовження цієї війни.

– Поясніть, для чого Америці й Китаю потрібен той час?

– Китай не готовий воювати з Америкою мілітарно – якщо говорити про ядерні боєголовки, то паритет йде між Росією і Америкою. Тим паче, на стороні Америки буде і Британія, і, можливо, Франція. Японія, Корея – за декілька місяців можуть мати ту саму ядерну зброю. Тепер щодо флоту: якщо китайці й вирівняли тоннажність з американцями, то в Китаї немає жодного авіаносця класу Німіц, які вирішують перемоги на морі. В Америки їх 12 і ще 2 в Британії. Далі – атомні підводні човни, авіація – Америка лідирує. У військовому плані Китай дуже відстає і буде намагатися надолужити. Чому час треба виграти Америці? Вона дуже багато вклала в Китай, там багато виробництв, капіталу, технологій. Так, вони вже почали виводити їх, але ж в Америці демократія, вони не можуть сказати своїм підприємцям в наказовому порядку негайно вийти з того ринку – це так не працює. Далі. Японія збільшила свої видатки на оборону і вийшла на третє місце у світі за цим показником. Це сталося за кілька крайніх місяців. І недавно був замах на прем’єр-міністра Японії. Ми за Україною забуваємо, що це все – ланка великої світової гри. Зараз іде боротьба за Індію… Думаєте, випадково Ріші Сунак став прем’єр-міністром Британії? Він зять Нараяна Мурті – одного з найвпливовіших мільярдерів Індії. На цю тему ще можна довго говорити. Але я процитую Шевченка: «Якби ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя…»